Владислав Івченко - Химери Дикого поля

Останнім до Застави прибув загін з фортеці Чорних печер. Усі паничі вийшли з стіни і стали навколо кургану з дров. Біля двох сотень паничів і кілька сотень джур. Вийшов вперед Манжела, отаман фортеці у Поганих землях.

– Була борня, і загинули брати наші. Жоден не звонпив, не згонзив! Всі язвени спереду. Валчили і загинули анімушно, як те і належить козакам славним! Радо зустріне Ісус Кривавий нових козаків свого воїнства янгольського, прийме братів наших Небесна Січ! Слава Ісусу Кривавому!

– Слава! – закричали паничі.

– Жегнайте, браття, нехай шлях до неба вам буде латвий!

Манжела махнув, і кілька паничів підпалили дрова. Вогонь швидко розбігся курганом і за хвилину вже палав у повну міць. Паничі стояли понурим колом поруч, не відходили, хоч жар припікав та й пахло неприємно. Паничі терпляче чекали, поки перегорять дрова і тіла. Потім розвіяли попіл у степу, лісі та на ріці. Після цього, зазвичай, мали би бути поминки, але ніхто не накривав столів і не чутно було, щоб смажили кабанів.

– А тепер слуги нехай йдуть, – наказав Манжела, і всі слуги похапцем побігли до Застави. Я теж. Помітив, що троє слуг так за мною і чатують. Пішов на кухню, спитав чаю. Мені налили кухоль. Відчував погляди. На мене дивилися як на небезпечного чи підозрілого. Не розумів чому. Краєм вуха чув якісь розмови, але коли підходив, то слуги замовкали і розходилися. Намагалися триматися від мене на відстані, окрім тих трьох, що ходили за мною, схопившись за руків’я кинджалів. Сів пити чай, помітив, що частину слуг роззброїли і зігнали всередину двору. Серед них був і Сашко. Поранений у плече, сидів тепер, похнюпивши голову. Так розумію, що це були ті слуги, які поскакали з паничами на пристань, а потім врятувалися від знищення. Мабуть, тепер їх підозрювали у зраді, а це був страшний злочин на Січі. Намагався не думати про їх долю, смакував чай, хоча який там смак, коли тхнуло паленим м’ясом.

– Слухай, а що робиться? – спитав полонений бандит. Він сидів зі зв’язаними руками, весь у синцях. Хтось із паничів добре його побив.

– Закрий рота, – сказав йому, бо не хотів говорити.

– Дарма ти так зі мною, я…

Підняв кулак, і бандит вмить замовк. Я прислухався. З-за стін було чутно, що хтось гучно говорив на зібранні паничів, але слів не розібрати. Можливо, там вирішувалася моя доля, я мусив хвилюватися, про що ж там балакають, але навіть не намагався дослухатися. Будь що буде. Я відчув втому. Господи, я – тихий офісний щур – потрапив у такі ось бувальці, де міг вже купу разів померти, виживав лише дивом, отримував рани та травми, а тепер заморився. Збайдужів. Таке буває. Я бачив у колонії людей, які байдужіли. Вони швидко опускалися на дно, а далі гинули. Бо є такі прокляті місця, де навіть щоб залишатися на поверхні, треба відчайдушно гребти. Так було у колонії, так було тут, на Січі.

Допив чай і пішов у туалет для слуг. Звичайна будка над вигрібною ямою. Цікаво, чи паничі теж ходять у такі, чи для себе зробили щось схоже на каналізацію? З будки почув розмову. Не по-тутешньому, а по-чужинськи, тобто по-нашому. Визирнув, побачив трьох чоловіків у синцях. Сиділи на землі, скуті кайданами. Раби. Що тут роблять раби? А, здається, це лікарі, які оперували Непийпива. Говорили між собою, що, може, і виживе, але шансів небагато.

Я б заговорив з ними, але по мене прибігли двоє джур. Були серйозні і схвильовані. Забрали кинджал і повели. Через браму за Заставу, потім у коло паничів. Вони строго дивилися на мене. Всі ці сотні паничів. Я шукав поглядом Понамку. Он вона. Стояла при шаблі, дивилася грізно. Жива. Потім побачив Яроша, панича з прикордонних башт, який був проти опаничення Понамки. Тепер он стояв роздратований. Між Ярошем та Понамкою стояв Манжела з фортеці Поганих земель.

Я зрозумів, що зараз мене будуть допитувати. Ми не домовлялися з Понамкою, що говорити. То коли спитають, буду говорити правду. Все, як було. Джури поставили мене на коліна. Я присів на п’яти.

– Якщо будеш кламати, будеш вабоєний, – звернувся до мене Манжела. Я схилив голову. – Виповідай, що зранку було?

Я розповів. Все від початку до кінця. Збрехав тільки в одному місці: сказав, що узяти зброю мені наказав Непийпиво. Понамка слухала мене і кивала. Здається, поки говорив все правильно.

– То ти хочеш сказати, що се ти вабоїв усіх цих чужинців? – гнівно спитав Ярош, коли я закінчив. – Десятки братів наших загинули і не змогли вабоїти жодного з чужинців, а якийсь мерзенний слуга самотужки здолав їх! Се кажеш?