Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Шефиню твою, мабуть, одразу в рабині? Гарна ж баба, білявка.

– Ні, Понамка в паничі вибилася.

– Та не бреши! Не може такого бути! – Бар-Кончалаба всадив мене на землю, зазирнув в очі.

– Може, бо як би я інакше слугою став? – посміхнувся я переможно.

– Паничем просто так не станеш!

– А хто сказав, що просто так? Вона, виявляється, кандидат спорту з фехтування була, на шаблях битися вміла дуже добре. І верхи їздити. Слуги її хотіли схопити, вона їх поклала. Джур теж, навіть кількох паничів. Інші здивувалися, більше не лізли, повезли нас до прикордонних башт, там подивилися, зарахували Понамку в джури і відправили на чудовиськ полювати. Ми там вбили кількох, навіть одного невидимого.

– Як це невидимого? – підозріло спитав Бар-Кончалаба.

– А так, що ото поруч він може бути, а ти його не побачиш. Тільки якщо кров присне, твоя чи його, тоді тільки чудовисько і видно. А ще в нього крила є, літає воно, може згори напасти, – розповів я.

– Господи, та це ж невидимець! – аж скрикнув Бар-Кончалаба, зблід і страшенно розхвилювався. – Не бреши! Невидимця неможливо вбити!

– Та чого ж, можливо. Ми ось вбили. Точніше, Понамка. Шишку з хвоста зрізали і принесли паничам. Ті здивувалися і після цього Понамку опаничили. Стала вона братом Набокою, а я при ній слугою.

– Нічого собі! – Бар-Кончалаба сплеснув у долоні. – Жодного разу не чув, щоб чужинці таку кар’єру на Січі зробили! А як же ти тут опинився? Невже прогнівав чимось?

Довелося розповісти про те, що на Заставі сталося.

– Ось так. Ми всіх нападників перебили, а нас під підозру, – поскаржився я.

– Ну, це ще добре, що не стратили, – заспокоїв мене Бар-Кончалаба. – На Січі з цим легко.

– Та легко… – кивнув я.

– То кажеш, бандити припливали?

– Ну, схожі принаймні. Хоч і в камуфляжі, але морди нахабні, у декого татуювання, і дебелі всі, накачані. Що їм треба було на Січі?

– Не знаю, – замислився Бар-Кончалаба. – Я чув, що якісь бандити з Москви змогли домовитися з паничами, щоб побудувати на Січі злітну смугу.

– Для чого?

– Варіантів небагато: або щоб зброєю торгувати, або наркотиками. Скоріше за все, для наркоти. Літаком з Азії сюди привозять, а потім звідси переправляють до Європи. Нічийна територія, що ще треба?

– Але якщо домовилися, навіщо воювати? – спитав я, наче вперше про все це чув.

– Не знаю. Були чутки, що американці невдоволені тим, що відбувається. Вони підозрювали, що частина грошей з наркотрафіку може піти терористам…

– Чекай, американці що про цю херню, ну Січ, теж знають?

– Про Січ? Звісно знають! – Бар-Кончалаба аж розсміявся.

– І не чіпають?

– Ні. А як зачепиш?

– Ну, захопити.

Бар-Кончалаба знову зареготав.

– По-перше, Росія почне волати. По-друге, навіщо американцям ці краї, де повно чудовиськ? Як вони будуть пояснювати пересічним виборцям, чому американські хлопці мусять гинути в битвах з жахливими тварями та дикунами? То американці намагаються сюди не лізти. Тільки коли місцеві починають лізти назовні. Можливо, американці натиснули на паничів…

– Паничі не дозволять на себе тиснути! – запевнив я.

– Ну, слугам чи рабам не дозволять. А коли побачать перевагу в озброєнні, то не полізуть на роги, вони ж не дурні. Але що дійсно відбулося, я не знаю. Просто найбільш вірогідний варіант, що американці натиснули, паничі відмовили бандитам, а ті спробували вирішити проблему просто. Дурні, думали ж, що у паничів лише шаблі та списи, не знали про арсенали. От їх і покришили, – Бар-Кончалаба закрутив головою, щось думав.

– Слухай, а що це взагалі за Січ? Звідки вона узялася? Оці паничі, раби, слуги? – спитав я. Ненавидів Бар-Кончалабу так само, але відчував слабкість, що не подолаю його у бійці. То вирішив розпитати. Виглядало так, що знав він багато.

– О, Січ ця з історією! – письменник посміхнувся

Я озирнувся навколо. Рабів відвели, слуг не було видно, паничів теж. Сиділи ми у якомусь закапелку, десь за стіною шуміло Торжище, то важко було нас підслухати.

– То розкажи, – попросив я Бар-Кончалабу.

– Ну, почалося все з старовинного роду російських дворян Травіних, які ще з часів перших Романових мали великі маєтки на Брянщині. До двадцяти тисяч кріпаків, які працювали на господарів своїх день і ніч. Грізні були ці Травіни. За найменшу провину годували щедро батогом, могли в рекрути віддати або й просто вбити. І ніхто не поскаржиться, бо ж залякані селяни були. Щоби тримати їх у покорі, завів ще дід Травіна пару сотень дворових людей. А щоб між дворовими і кріпаками не було змови, то набрав той дід на службу собі козаків запорізьких, які поневірялися по світу після того, як Катерина Друга Січ зруйнувала. Радо пішли на службу козаки, тим більше, що Травіни дозволяли їм у козацькому одязі ходити, оселедці носити та своєю мовою розмовляти, навіть стародруків українських купили, щоб говірки своєї козаки трималися. Робили це Травіни не з любові до мови української, а щоб двірня кріпакам чужа була і віддана лише пану. Розуміли козачки, що дай мужикам волю, одразу їх на вила піднімуть. То служили Травіним ревно, кріпаків не берегли, будь-які накази виконували.