Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Бо це дикі!

Непийпиво помчав до загону. Я поїхав за ним, а ті погляди аж штрикали мене в спину. Паничі з нетерпінням чекали нас, вони хотіли їхати дорогою серед пагорбів, яка вела до фортеці Чорних печер і якою пішов загін з куреня Нетудихати.

– Навал! Вабойствувати диких! – кричали паничі, щоб розпалити себе до битви.

– Ні! – гримнув Непийпиво.

– Браття там! Чого чекаємо? Нашинці гинуть!

– Там дикі! – заволав Непийпиво.

– І добре се! На смерть! – заверещали паничі, нетерплячі вже аж рушили з місця.

– Погамуйтеся! – Непийпиво закричав так, що аж у вухах задзеленчало. – Не поїдемо овамо!

– Як же брати наші!

– На час брані я – отаман! Потім Січовий Суд нехай судить мене! А зараз я розказую! – закричав Непийпиво, і паничі замовчали. Джури та слуги тим більше, посхиляли голови, наче їх тут і не було. Тиша, у якій стало чутно стукіт копит.

Всі подивилися на дорогу у долині. По ній біг кінь. З сідлом, але без вершника. Дебелий кінь, на таких зазвичай їздили паничі. Він мчав на нас, переляканий. Кілька джур перестріло його. Спіймали, підвели до Непийпива. На сідлі і самому коні помітно було сліди крові.

– Нашинців вабойствують там! – закричали паничі. – Напрод!

– Ні! – стояв на своєму Непийпиво.

– Ти порадився зі слугою мерзенним, який тобі чолнійший за братів наших! – крикнув якийсь панич.

– Образа честі! – Непийпиво вихопив шаблю. – Повтори те, що стригнув! Як повториш, то поволаю тебе на бій! Бо уближив мене, втоптав у багнюку мою честь панську!

Непийпиво аж ричав від люті, він з шаблею був схожий на дикого звіра, ладний вбити тут і зараз, його очі палали страшенною люттю!

– Вибач, брате отамане, – схилив голову панич. – Дурницю рік. Просто у горах брати наші… – він вказав рукою у бік пагорбів.

– Дикі у горах! В засажці біля гостинця чекають, поки прийдемо ми, жеби валчити нас і вабойствувати! Камінням закидати!

– Але браття…

– Коли браття з куреня Нетудихати улучили Чорних печер, то вже у фортеці вони. Коли ж ні, то вже згонані вони! – кричав Непийпиво. – Був розсказ залишатися і чекати! Та поїхали вони! До засажки утрапили! Не дам я загинути ще одній спирі! Не зезволю, аби дикі вабоїли моїх братів, наче бидло! Мусимо фортельно діяти, жеби валечно битися! Мій розсказ тут лишатися! – Непийпиво почав з крику, але поступово став говорити тихіше і завершив майже шепотом.

Паничі слухали його. Ніхто не наважився суперечити. Він переміг.

– Допоможіть! Допоможіть! Сквалчили нас! – пролунав крик з пагорбів. – Двоє паничів уязвині, допоможіть!

– Мерзенні потвори, не изманити нас! – закричав Непийпиво.

– Це ж слуги волають, наші слуги! – сумнівалися паничі.

– Дикі виняли їх і ґвалтують волати, жеби до засажки нас изманити. В удоліє изманують! Чи рачать відволікти нас? Дзуськи! Напрод! – наказав Непийпиво і помчав уздовж пагорбів. Весь загін поїхав за ним. Паничі озиралися, їм боліло за товаришів, але виконували наказ.

Ми мчали вздовж пагорбів на відстані десь двісті метрів. Он попереду з’явилося скелясте пасмо, що перегородило нам дорогу. Узяли убік, Непийпиво тримав відстань від дерев. Вилетіли за пасмо і побачили великий табун, що сунув до пагорбів.

– Оно до чого веремію крутили! – закричав наш отаман. – Напрод!

Ми рушили назустріч табуну, який біг наче сам. Але потім я почув крики і побачив якихось людей. Це вони гнали табун. А тепер шикувалися проти нас.

– Распудати коней! Нехай гонзають у степ! – закричав Непийпиво і несподівано завив. Інші паничі теж! Від цього виття коні в табуні злякалися і почали розбігатися. Невдовзі великий табун розбився на купку невеличких, що тікали до степу. Позаду почулися крики. Ми побачили цятки людей, дуже багато цяток, кілька сотень, які бігли до нас з боку пагорбів! І ще кілька десятків тих, хто гнав табун, попереду! – Ладуйсь! – закричав Непийпиво.

– Та це ж дикуни! – прошепотів я, бо нарешті роздивився наших ворогів. Вони були і схожі, і не схожі на людей. Дуже дебелі, зростом не менше, аніж паничі, але значно кремезніші, хоч і паничі плечисті. Але дикі були дуже широкі у кості, в них були якісь діжкоподібні тіла, товстезні руки, великі обличчя з потужними щелепами та насупленими бровами. З одягу на них були лише шкіри та хутро, а зі зброї – кам’яні сокири, товсті списи і важкі палиці. Дикі стали пліч-о-пліч і клином пішли на нас. Кричали щось низькими звіриними голосами! Вони були величезні! Непийпиво, такий високий і кремезний, на їх фоні виглядав, як джура проти панича! Але він і не думав відступати.