Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Ходімо готувати коней.

– Ми кудись їдемо?

– Так, на Заставу.

– Їхати довго?

– Довго. Заночуємо у курені Соломахи, а завтра вже прибудемо до Застави.

Ми вивели коней та мулів з конюшні. Мого мула забрала Мара, то мені видали нового. З цим тут було легко. Повантажили речі наших паничів, коли почули гомін у дворі. Вибігли, побачили, як від столу паничів, що снідали, побігли до башти Манжела, Непийпиво і ще один панич. Інші припинили їсти, сиділи напружені. Серед слуг якісь тихі розмови.

– Сашко, що трапилося? – злякався я і відчув, що на Заставу нам знову не потрапити. На Заставу, що стоїть на ріці, якою можна втекти з Січі.

– Якась тривога. Прибіг вартовий.

– Вартовий? – не зрозумів я.

– У будь-якому курені чи башті завжди чатує панич-вартовий, який перебуває на зв’язку з іншими куренями.

– Тут є зв’язок? – начебто здивувався я.

– Є. Всі курені, башти і Застава пов’язані між собою. Це запропонував зробити мій пан. Раніше доводилося посилати вісників, – з гордістю сказав Сашко.

– Самі робили чи запрошували фахівців? – спитав я, наче просто так.

– А тобі для чого? – підозріло подивився на мене Сашко.

– Та цікаво, це ж не просто зв’язок зробити. Обладнання необхідне.

– Закупили все, що потрібно. І фахівця привезли.

– І що, погодився сюди їхати? Мабуть, за великі гроші? – кивнув я.

– Ні, він, дурник, любив зброю. Ото ще там, у Рабських краях, мав обладунки, меч, щит. Думав і тут погратися, але тут все серйозно.

– Вбили його? – спитав я спокійно, тут про вбивство завжди говорили спокійно.

– Ні, сидить у підвалі рабом. На випадок, як щось відремонтувати знадобиться.

Я хотів спитати, у якому курені сидів той хлопець, через якого ми тут і опинилися, коли вибіг Манжела, без Непийпива.

– Ларм! Ведле Чорних печер дикі паки пристилися, – закричав Манжела. – Ушиковуйтесь до тягнення!

Манжела назвав тих паничів, кому треба було готуватися.

– Отаманом буде брат Непийпиво! Всім овим бити готовими до брані! Бидло може збродити!

– Ходімо! – зашепотів Сашко.

Ми почали швидко розвантажувати мулів. Залишали речі у башті.

– Хто такі дикі? – спитав я.

– Велетні, – Сашко аж скривився.

– Велетні? Розміром з будинок? – я тут вже нічому не здивувався б.

– Ні, ти що! Вони на голову вищі від слуг, такі, як паничі зростом, але міцніші. З товстезними руками та ногами. Дикі можуть легко підняти коня.

– Підняти коня? – здивувався я. – Вони – люди?

– Вони трохи схожі на людей, а чи люди, чи ні, не знаю. Дикі.

– Що їм потрібно на Січі?

– Залізо. Час від часу дикі нападають на Чорні печери, щоб вкрасти залізо, яке там виплавляють.

Ми вивели коней та мулів у двір. Паничі вийшли з башти вже у повному озброєнні. Нам теж видали щити, шоломи, списи та кинджали. Тримав коня, поки Понамка сідала.

– Що це за дикі? – пошепки спитав свою добру панну.

– Кажуть, що сильні бійці. Вбити дикого – честь для панича, – пояснила Понамка.

– Кажуть, що вони велетенські, – злякався я.

– Велика шафа гучно гепається, – зареготала Понамка. Ніздрі її широко роздималися, вона була вже у передчутті битви.

Останнім з башти вийшов Непийпиво. З шоломом, щитом, довгим списом, шаблею на боці, у стальних обладунках, що закривали весь тулуб.

– Най Ісус Кривавий приспішає нам! – крикнув Манжела. – Рачив би поїхати з вами, бо давно вже не валчив диких!

– Леда на Січі свою потичку має! – сказав Непийпиво. – Варуйте гостинець до Поганих земель і приспішайте куреням тримати бидло у послушенстві! Спири братів вже виступили з прикордонних башт та інших куренів. Звалчим ми диких, яко завшегди валчили! Слава Ісусу Кривавому!

– Слава Ісусу Кривавому! – крикнули паничі і перехрестилися по-своєму.

– Отвєрсті брійну! – наказав Манжела.

Перед нами відкрили ворота, і ми рушили. Фортеця швидко залишилася позаду, неслися дорогою, на першому ж роздоріжжі повернули праворуч. Невдовзі почалися луги зі скиртами сіна. Але рабів не було видно. Далі вже поля. Але теж без рабів.

– Де раби? – спитав я у Сашка, який мчав поруч.

– Рабів прибрали з полів біля доріг, щоб вони не бачили пересування загонів і не зрозуміли, що щось відбувається. Так роблять завжди під час небезпеки, – пояснив Сашко.

Їхали далі, не зупиняючись. Сонце вже було високо, коли побачили попереду мури куреня.

– Що це за курінь?

– Курінь Нетудихати, – сказав Сашко.

Я згадав, що таким було і прізвище бідолашного Іллі, якого ми розшукували. Але сидів він навряд чи тут. Ми наблизилися до куреня, а звідти виїхало двоє паничів.