Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Де іні раби?

– А сцапавши іх.

– Хто?

– Да откель то мнє знать? Загрємєло сверхов. Наскочівші, сверху попадавші акі снєг. І всєх забравши. І мужиков, і бабу мою, всєх. Я только тєм і спасши, что посрать отошедши.

– Вони були озброєні?

– Ага. С чьорнимі трубкамі. Наставіши на бидло, і падаєт тот, в кровіщі весь. Троіх наших убівші. Я іх похоронівши.

Я помітив, що слова раба здивували всіх паничів, окрім Непийпива та Понамки.

– Що це він кламає? – спитав Манжела.

– Таже розповім, – пообіцяв Непийпиво, який, мабуть, не хотів говорити при слугах. – Імати його і наворочаємоси.

Раба кинули на одного з вільних мулів, яких узяли в похід. Манжела сказав, що треба заїхати до якогось старого куреня. Ми поїхали за пагорби, десь з півгодини через кущі. Всі трималися за зброю, були готові битися. Я потроху заспокоювався після того, що пережив. Спійманий раб, який встиг трохи роздобріти на волі, щось стогнав, плакав, розумів, що його чекало. Рабу заткнули рота кляпом. Нарешті ми виїхали до галявини, на якій видно було залишки фортеці. Слуги залишилися осторонь, а паничі поїхали ближче, зупинилися перед залишками мурів, хрестилися на свій незвичайний манер.

– Що це за місце? – спитав у Сашка, коли почув, що слуги почали тихо розмовляти.

– Це останній курінь.

– Як це, останній? – дивуюся я.

– Колись на Січ напали вороги, з Рабських країв, і знищили всі курені. То паничі відступили сюди і воювали звідси.

– А чому вороги не прийшли сюди?

– Бо боялися Мари.

– А хто тоді напав?

– Мабуть, радянська армія. Я бачив тут кілька спалених вантажівок «Урал».

– Але чому вони не захопили цей край? У них же було достатньо сил? – не розумів я.

– А бозна. Може, тому, що дивно тут.

Ось паничі повернулися від руїн, і ми поїхали назад. Проїхали пагорби, зупинилися там, де закінчився ліс. Відпочивали. Побачив, що Манжела і Непийпиво роздивлялися дорогу до фортеці у бінокль. Щось тихенько говорили один одному. Інші паничі перевіряли коней, слуги дивилися своїх мулів, затягували ремінці, міцно все прикріпляли, наче до гонки готувалися. Всі були дуже напружені.

– Тут що, чудовиська є? – спитав у Сашка.

– Бувають. Але найстрашніше чудовисько то Мара, – сказав він хрипко.

Ось повернулися Манжела та Непийпиво.

– Напрод! Не збиваємоси! – наказав Манжела.

Махнув рукою, і ми рушили. Колоною по двоє вершників. Попереду паничі, потім джури, далі слуги. Я десь всередині слуг, поруч Сашко. Поспішали. Стукіт копит і мовчання. Нас, наче у вирву, затягувало на вузьку дорогу між болотами. Які все ближче і ближче. Бачив, що всі пришвидшилися. Паничі та джури були на конях, то поступово віддалялися від слуг на мулах.

– Мара! – несподівано закричав хтось. І всі подивилися у бік Великого болота, на якому з’явилася чорна хмара, що почала рухатися у наш бік. Всі миттєво стали лупити мулів канчуками, примушуючи скакати швидше. Паничі попереду теж прискорили рух. Хмара стрімко наближалася, вона була наче жива. І я відчув страх, розлитий у повітрі. Цей страх наповнював божевільну гонитву, я намагався припасти до мула, щоб не трястися і не заважати йому.

Між тим чорна хмара наближалася. Вона сунула так, щоб перестріти нас. Паничі ще встигали пронестися повз неї дорогою, а нам довелося з’їхати на рихлий пісок. Ми намагалися об’їхати хмару, яка вперто сунулася вперед до Меншого болота, щоб зовсім перегородити нам шлях. Ми вибивали зі своїх мулів максимальну швидкість, вони і самі неслися щосили вперед, бо були дуже перелякані. Коли несподівано один з мулів попереду впав разом з вершником, вони покотилися по землі, інші мули перечепилися за них і теж попадали. Тріск, крики, мій мул гепнувся, я дивом встиг злетіти з нього, то він не притиснув мене своєю масою. Я боляче впав на землю. Якби це була бруківка, я б убився, навіть об звичайний путівець зламав би шию, але тут був вологий та м’який пісок, який врятував мене. Я підхопився, побачив, що мій мул вже теж підхопився і поскакав вперед. Кілька мулів зламали ноги і відчайдушно іржали, катаючись на піску. Двоє слуг теж кричали, бо при падінні травмувалися і не могли тепер підвестися. Ті, хто міг, підхопилися і побігли, я з ними. Біг щосили, попереду ще був прохід між Марою та Меншим болотом. По піску бігти було дуже важко, бо ноги грузнули. Слуги кидали щити, списи, я все це втратив, ще коли впав. Я біг швидко, навіть зміг випередити кількох слуг у віці, жах підганяв мене. Але Мара наближалася швидше, ніж біг я, прохід робився вузьким. Я біг ще швидше. Вже розумів, що не встигну, не врятуюся, але біг, бо навчився у Понамки боротися до останнього.