Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– Скажемо, що раб вабоїв дівку, а потім себе, гдє зочив, що не втекти, – наказав Непийпиво.

– Добре, – сказала Понамка.

– А слугу твого треба стратити.

– Він мені потрібен.

– Не має панич від слуг голдуватися!

– Коли я хочу мати доброго коня, то хіба я залежу від нього? Просто з добрим конем зручніше. Так само і зі слугою, – пояснила Понамка.

Мені паморочилося в голові. Вона добре приклалася, але я не ображався, розумів, що іншого виходу не було. Тільки щось забагато мені діставалося. Почувся тупіт копит. До нас скакав загін вершників. Понамка присіла поруч, поплескала по щоках. Я відкрив очі.

– Раб убив дівку, а потім себе, коли побачив, що їм не втекти. Ти не встиг завадити. Зрозумів?

– Так точно!

Понамка відійшла від мене, сіла на коня. З Непийпивом чекали. Ось з’явився загін вершників. Кілька паничів, за ними на відстані джури та слуги. Примчали до нас. Паничі віталися між собою. Непийпиво розповів, як знайшов втікачів.

– Пробиралися до Поганих земель. Але слід залишили.

– Тупе бидло! – сказав один з паничів, і всі зареготали. Потім запросив Непийпива і Понамку погостювати у їх курені. Непийпиво відмовився, пояснив, що поспішає до Поганих земель.

– То завітайте, коли наворочатися будете, брате Непийпиво. І ти, брате Набоко. Кажуть, барзо валчиш на шаблях і вабоїла невидимця!

– Зочиш, брате Набоко, слава твоя іде попереду тебе! – посміхнувся Непийпиво. – Валчить вона дійсно барзо. А що у вас, браття? Чи не чули минулої ночі чогось підозрілого?

– Ні, брате Непийпиво, не чули. А щось мали чути?

– Браття з фортеці сповістили, що там щось лармувало вночі.

– Лармувало? – здивувалися паничі.

– У небі.

– Птахи залізні?

– Можливо.

– Що їм треба в Поганих землях?

– Не вєдаю того, – Непийпиво розвів руками. – Рачу послухати братів з фортеці.

Далі Непийпиво попросив відправити кількох джур, щоб вони відвезли тіла втікачів до куреня Мухи. Тіла вбитих повантажили на мулів і відправили. Ми рушили далі. Паничі попереду, потім джури, далі слуги. Невдовзі почули гавкіт. То бігли собаки, відпущені з куреня, щоб шукати рабів. Такі ж величезні, як і в курені Мухи. Собак забрали, загін місцевих повертався до куреня, ми ж поїхали далі, по вузькій дорозі серед ланів, на яких працювало багато рабів.

– Тебе втікач вдарив? – спитав Сашко, який роздивлявся синці на моєму обличчі.

– Ні, пан.

– За що?

– Бо я не встиг узяти втікачів у полон. Я думав, що хлопець буде битися, а він прирізав дівку, а потім себе.

– Він знав, що чекає втікачів, – скривився Сашко.

Я теж скривився, бо боліла голова. А ще ж трясся на мулі, наче мішок з дертю, бо паничі поспішали, ми ледь встигали за ними. Поступово помітив, що у полях ставало менше рабів, а ось наглядачів за ними – більше. Якщо раніше було по кілька десятків рабів на слугу, то тепер не більше, ніж по десятку, та й паничів стало більше. Вони швидко скакали до нас, віталися, роздивлялися Понамку, ми їхали далі.

– Чому так багато паничів? Курінь Кривоноса такий численний? – здивувався я.

– За куренем Кривоноса – кордон з Поганими землями, біля кордону рабів завжди треба краще охороняти, бо в них є спокуса втекти, – пояснив Сашко. Він вправно сидів у сідлі, не те що я.

Ось поля закінчилися, почалися луги. На них раби косили траву. Тут взагалі ледь не по одному наглядачу на пару рабів. Мабуть, паничі боялися, що раби зможуть схопитися за коси.

– А що то чорніє? – спитав я і показав праворуч, де смарагдовий килим трави закінчувався темною плямою, що тягнулася аж до небосхилу.

– То Велике болото.

– Справжнє болото?

– Так. Воно захищає Січ від чудовиськ. Там, де болота немає, доводиться будувати прикордонні башти.

Поступово смуга лугів між дорогою та болотом робилася вужчою. Коли і ліворуч з’явилася темна пляма до небосхилу.

– А це що таке? – спитав я Сашка.

– Менше болото. Воно тягнеться до Чорних печер, куди я ледь не потрапив.

– На болотах хтось живе?

– Ні, там же буває Мара, яка вбиває усіх.

– Що таке Мара? – не зрозумів я.

– Краще тобі не знати і не бачити, – сказав Сашко переляканим голосом.

Ми їхали по дорозі на перешийку серед боліт.

– Слухай, а ким ти був там? – спитав я згодом, щоб відволіктися, бо від тих боліт відчував якусь небезпеку.

– Де?

– Там. У Рабських краях, як тут говорять.

– Яка різниця? А он і фортеця, – вказав рукою Сашко.

Дійсно, побачив попереду фортецю: башта і мури навколо неї. Фортеця стояла у найвужчому місці між болотами, якраз посередині. Від її мурів до обох боліт була відстань по кілометру, не більше. Я звернув увагу, що у фортеці дуже високі стіни, вищі, ніж у куренях. З тих стін нас помітили, зчинилася метушня, а потім з башти виїхав невеликий загін вершників. Летів нам назустріч. Попереду були троє паничів. Коли наблизилися, привіталися з нашими, ми поїхали до башти. Всі напружено мовчали.