Владислав Івченко - Химери Дикого поля

Ось вже встановили довгий стіл, за який всілися паничі. На столі височіли великі тарелі з м’ясом та хлібом, гори зелені, кухлі з пивом. Я стояв за Понамкою, щоб прислужувати. Але на столі все було. Паничі швидко їли, потім пішли до башти відпочивати. Манжела дозволив слугам, що були у поході, доїсти недоїдки з панського столу. Свинячі реберця, копчене сало, недопите пиво з дерев’яних келихів.

– Навіщо отаман різав собі руку? – спитав я у Сашка, коли ми вже наїлися і пиво звільнило нас від страху.

– Щоб довести, що він не трупак.

– Хто?

– Трупак. Раб Мари.

– Як це?

– Мара не просто вбиває. Вона забирає собі тіла, перетворює на трупаків, на живі трупи. Вони лежать у болоті, а інколи, за наказом Мари, підводяться і нападають.

– Трупи нападають? – здивувався я.

– Не трупи, а трупаки, тіла, які забрала собі Мара. Вони мертві, але можуть битися, наче живі. Щоб вбити їх остаточно, треба відрубати їм голову.

– Ти бачив трупаків?

– Так, два роки тому великий загін їх оточив башту. Мій панич головував загоном, що прийшов на допомогу. Тут була велика битва, ми вбили не одну сотню трупаків, – розповідав Сашко. – Чому ти не їси?

– Я наївся.

– Дурню, нам дозволяють їсти свинину дуже не часто. Насолоджуйся! – він почав обгризати чергове реберце. Мені ж їсти зовсім не хотілося. Після колонії мій шлунок всох, і мені потрібно було зовсім мало їжі.

Слуги доїли усе, що залишилося після паничів, потім пішли відпочивати. Нам з Сашком виділили місце. Я уклався на дерев’яні нари мішок з сіном, коли почув шепіт над вухом.

– Твій панич врятував тебе. Ти що, спиш з нею? – я озирнувся і побачив одного з тутешніх слуг, що огидно посміхався. Він був вищий і міцніший за мене. Я розумів, що програю, але в мене не було іншого виходу, окрім як напасти. Ще в колонії я навчився тому, що не можна терпіти приниження, інакше далі буде тільки гірше. Несподівано кинув слузі мішок з сіном, який був за подушку. Слуга не чекав такого маневру, навіщось спіймав мішок, а я вдарив його в обличчя. Збив з ніг, повалив, лупцював далі, мені не можна було дати підвестися йому, бо тоді б він забив мене. Але цей слуга був сильний та жилавий, він скинув мене, кинувся зверху.

– Образа панича! – несподівано втрутився Сашко. І слуга, який би роздратований він не був, зупинився. Аж тремтів від люті, стиснув кулаки, але припинив мене бити.

– Що? – аж заричав він.

– Ти зараз можеш вбити його. Але завтра буде суд. Ти хочеш, щоб паничі дізналися, про що ти питав? – спитав Сашко. – Образа панича! – додав він пошепки.

– Вона – баба! – заричав слуга.

– Чи думаєш ти, що паничі схибили, коли опаничили її? – спитав Сашко.

– Ні! Ні! Паничі не можуть схибити! – закрутив головою слуга, і я побачив, що його лють перетворилася на переляк. – Ні!

– Тоді йди спи і не лізь до цього слуги, – строго сказав Сашко. Слуга пішов. Мені паморочилося, як завжди після небезпеки. Подякував Сашкові, ледь знайшов у собі сили, щоб підняти мішок з сіном, заліз на нари і вклався спати. Знову купа пригод, знову ходіння на межі смерті. Господи, коли ж це закінчиться!

Вночі мене не будили, не примушували іти вартувати на стіни. Всіх інших слуг, хто був у поході, теж. То добре виспався, прокинувся сам, але ще деякий час лежав. Бо як піднятися, вийти з хати, можна зіштовхнутися з тим слугою. Я не хотів конфліктів. Лише коли Сашко підвівся, я теж зліз із ліжка. Вийшли у двір. Там вже вешталися слуги. Двері до башти були зачинені, паничі ще відпочивали. Але з підвалів башти було чутно шум. Мабуть, там працювали раби.

Ми з Сашком пішли до конюшні, перевірили, як там коні наших панів. Коли йшли, то до конюшні двоє слуг привели півдесятка рабів у кайданах. Раби почали чистити гній. Троє з рабів були звичайні земляні раби, дрібні та забиті. А ось двоє інших були міцними чоловіками. У одного було відрізане вухо, у іншого ніс.

– Звідки ці раби? – спитав я Сашка.

– Втікачі, які хочуть пробратися у Погані землі. Тут їх ловлять і примушують працювати.

– Земляні раби зрозуміло, а оті двоє?

– То підвальні раби, які теж втекли. Вони трохи пропрацюють тут, а потім їх відправлять до їхніх куренів, де будуть катувати і стратять.

– Ці раби виглядають немісцевими, – сказав я, бо побачив в одного звичайне татуюванні на плечі. Стилізовану «Д», як на символіці київського «Динамо».

– Вони з ріки, – сказав Сашко і несподівано витягнувся струнко.

Це з башти вийшли паничі. Понамка була заспана, вона ж любила поспати, а тут довелося прокидатися рано. Манжела наказав подавати сніданок. Непийпиво покликав Сашка, щось прошепотів йому. Сашко повернувся, узяв мене за руку.