Владислав Івченко - Химери Дикого поля

– На смерть! – заволав Непийпиво, і паничі та джури підхопили цей крик. – На смерть!

Малий загін диких біг на нас спереду, а ззаду наганяв великий. Нам треба було швидко знищити цих і втекти від тих. Паничі стали гостряком нашого удару, вони вишикувалися попереду, за ними джури і вже потім слуги. Ми розігналися і вдарили.

– Списом! Не підпускай, не дай схопити! – кричав мені Сашко.

Удар, крики, тріск списів, іржання коней. Сашко кинув свій спис, я теж хотів кинути, а потім побачив, як на мене вистрибнув дикий. Мабуть, парубок, але вже кремезний, наче ведмідь. Його плече було скривавлене, він був поранений. У нього в руках був товстезний спис з кам’яним гостряком. Спис цілив у мене. Я прикрився щитом, потужний удар вибив мене з сідла, я гепнувся і відчув біль у руці. Тій, якою тримав щит. Намагався підвестися, а дикун був вже поруч зі мною. Заніс величезну сокиру. Я ще не бачив таких! Дерев’яне руків’я і кам’яне лезо. Цю сокиру ніщо не могло зупинити! Але сокира важка, нею неможливо вдарити миттєво, то я встиг відкотитися і сокира вдарила у землю поруч. Дикий заверещав і кинувся на мене. Він би легко задушив мене, але наштрикнувся на мій кинджал, який я дивом встиг вихопити. Навіть з кинджалом у животі він почав душити мене. І задушив би, бо в нього були надзвичайно сильні руки! Але просвистіла шабля, і голова дикого покотилася землею.

– Красю, вставай! – закричала Понамка. Це вона, вся у крові і пішо, прийшла мені на допомогу. На неї кинувся ще один дикий. З величезною палицею, що свистіла у повітрі. Понамка різко присіла, пропустила удар і знизу вдарила шаблею по руці дикого. Той заверещав. Понамка рубанула по нозі. Дикий впав, а Понамка побігла до наступного чудовиська. Поранений дикий ричав і намагався підвестися на цілій нозі. Я ледь витягнув кинджал з тулуба безголового дикого, подивився на пораненого, розігнався і стрибнув. Він був більший за мене по масі десь удвічі, весь наче складений з великих брил м’язів. Він відмахнувся від мене, наче від мухи. Але я встиг засадити йому кинджал у горлянку. Він заричав і впав. Я підхопився, схопив спис вбитого слуги, увігнав і його в шию. Тоді тільки дикий помер. Я подивився, де Понамка, щоб допомогти їй. Як тут мене збило з ніг тіло панича, що потрапив під удар страшенної сокири диких.

Я впав і знепритомнів. Потім відчув, як мене плескають по щоках.

– Вставай, вставай, вони близько! – це кричав Сашко. Допоміг мені підвестися. Я чув войовничі крики диких. Їх великий загін вже був майже поруч, метрів за сто.

– Тікаємо! – заверещав Сашко, допоміг підвестися, побіг. Я намагався бігти за ним. Стрибав через тіла слуг, джур і диких. – Швидше! – верещав Сашко.

Я щосили біг, головне було не впасти, в голові паморочилося, не впасти, бігти, не потрапити до рук тих чудовиськ!

– Де моя панна? – згадав я про Понамку.

– Вона попереду! Тікаємо! – верещав Сашко.

Я ледь здолав гору з кількох тіл диких, в яких стирчали списи паничів. Біг далі. Онде попереду Понамка. Жива! І інші паничі. З тілами вбитих товаришів, що матлялися тепер на конях. Декілька паничів верхи на мулах, бо втратили своїх коней. Вцілілі слуги тікали пішки, як і я.

– Давай ще трошки, вони погано бігають! – кричав Сашко вже не так перелякано. Бігли далі. В мене закінчувалися сили. Більше не міг! Задихався, серце, паморочилося!

Я з жахом озирнувся назад, бо розумів, що не зможу тікати далі. Але побачив, що дикі не переслідують нас! Вони зупинилися! Забрали тіла своїх. Я перейшов на ходу. Не міг більше бігти. Ось інші слуги бігли, а я не міг. Бачив, як Непийпиво щось наказав і кілька джур поскакали кудись. Невдовзі пригнали зі степу десяток коней та мулів. Паничі з мулів пересіли на коней, слуги сіли на мулів. Без сідла всидіти було дуже важко, я стискав коліна і міцно тримався за гриву. Дикі між тим почали відходити до пагорбів. Забрали не тільки тіла своїх, але й тіла загиблих слуг та джур.

– Навіщо вони забрали тіла наших? – спитав я.

– Щоб з’їсти! – сказав Сашко з ненавистю. – Вони ж їдять людей. Полюбляють свіжину, навмисно полюють, щоб захопити у полон і з’їсти, але можуть і свіжими трупами повечеряти. Кляті дикуни!

Ми їхали від пагорбів. У нас було вбито три паничі й семеро поранених. Зі слуг та джур вціліло десь дві третини, тобто десь півтора десятка наших загинуло. Диких, з якими ми билися, було біля трьох десятків. Більшість з них загинули, хоча кілька змогли пробитися до своїх. Це не з рабами воювати, ці дикі – сильні вороги. І їх було багато.