Леонтіна Бас - Розповіді про композиторів

— Мине ще трохи часу, — казав він, — і Францові потрібен буде справжній вчитель, а не такий, як я.

— Нічого, нічого, — заспокоював його батько, — ти ще багато чого можеш навчити малюка.

Через кілька місяців «пророцтво» Ігнаца збулося. Під час уроку Франц сказав братові:

— Здається, я вже можу грати без тебе. Все, що ти показуєш мені на уроках, я вже знаю…

Старший брат відповів меншому коротко й по-діловому:

— Мабуть, твоя правда, Франце. Ти пішов далеко, хоча вчишся недавно. Напевно, батько скоро відведе тебе до пана Хольцера.

— І я співатиму в його хорі? — Францові оченята заблищали.

— Гадаю, будеш не тільки співати, а й грати в оркестрі й навіть займатися з паном Хольцером контрапунктом та генерал-басом.

Мова йшла про Міхаеля Хольцера — регента церковного хору в передмісті Ліхтенталь. У Хольцера, досвідченого педагога і грамотного музиканта, вчилося багато дітей передмістя, в тому числі й Францові брати. Платою за навчання була участь хлопчиків у церковному хорі та оркестрі. На цих умовах гадали влаштувати й Франца, коли йому пішов восьмий рік.

Старий регент зустрів Франца-Теодора привітно — обидва його сини були слухняні, старанні. Перевіривши музичні дані хлопчика, послухавши його гру на скрипці та фортепіано, Хольцер послав його погуляти й сказав батькові:

— У вашого хлопчика здібності незвичайні. Важко зараз говорити, що з нього вийде. Але гадаю, що вчити його буде легко й цікаво, і я робитиму це з великим задоволенням.

— Ви надто добрі, вклонився Франц-Теодор, прощаючись.

І справді, уроки з Фрапцом приносили Міхаелю Хольцеру справжню насолоду. Легко й швидко схоплював хлопчик усі «премудрості» музичної науки, тонко відчував найскладніші сполучення акордів, чутливо сприймаючи музику, і Хольцеру часом здавалося: майже все, що він показував Францу, той уже знав. Уроки перетворювалися у бесіди рівних за знаннями музикантів, і велика різниця у віці анітрохи не заважала. Невдовзі регент перекопався, що Францові необхідно вчитися музики по-справжньому, серйозно і у великих музикантів. Проте Хольцер добре знав хлопчикового батька і розумів, що буде нелегко переконати в цьому старшого Шуберта.

Якось після закінчення відправи Хольцер попросив Франца покликати батька.

— А сам можеш іти, ти вільний, — і він ласкаво погладив по голівці свого улюбленця.

Франц-Теодор Шуберт прийшов до Хольцера, як завжди, «застебнутий на всі гудзики», стриманий, мовчазний.

— Може, ви невдоволені Францом? — спитав він після звичайного привітання.

— Ні, пане Шуберт, але я запросив вас для того, щоб поговорити саме про Франца.

Увесь вигляд батька говорив, що він готовий покірно вислухати все.

— Річ у тім, що такого учня в мене ще не було, — почав Хольцер. — Він наперед знає все, що я йому показую.

На обличчі Шуберта промайнула радісна усмішка.

— Так, так! — вів далі регент. — Ви розумієте, що ніяких уроків я йому не давав. Просто бесідував з ним… — Хольцер замислився й додав, усміхнувшись: — І мовчки захоплювався.

— Усе, що ви сказали, пане Хольцер, надзвичайно приємно. Але хлопчик повинен бути вчителем — така традиція нашої сім’ї. А ви й самі знаєте, що музичні знання у нашій справі не стануть на заваді, навпаки, завжди допоможуть в житті.

— Це я знаю. Але дозвольте вам заперечити — Франц повинен стати музикантом. У нього неабияка обдарованість. Через мої руки пройшло чимало дітей, але такого ще не було і думаю, що й не буде. Такі здібності трапляються дуже рідко.

— Зараз ще важко передбачити, пане Хольцер, у що виллється його обдарованість. Але я не хотів би бачити його музикантом. Хіба це діло? Хіба можна музику робити професією?

— Ваша правда, пане Шуберт, лише в одному: у Відні музикантам, справді, живеться несолодко. Але бувають такі люди, яким це, як то кажуть, на роду написано, і нехтувати цим не можна. Адже у Франца в одному мізинці вміщується вся гармонія! — з піднесенням вигукнув Хольцер.

Він бачив, що чим більше він переконував Шуберта-батька, тим упертішим той ставав. Зрозуміло, важко відмовитися від звичної думки про те, що син буде вчителем. Ну що ж, коли Франц справді прагнутиме стати музикантом, то ніякі батькові заборони не зможуть спинити його. А завдання його, Міхаеля Хольцера, — всіляко допомагати хлопчикові в музичному розвитку, хоча, нема чого приховувати, він не раз помічав, що Францові багато що дається краще й швидше, аніж йому самому.

Слова Хольцера викликали в старого Шуберта деяке роздратування, проте йому було дуже приємно почути про неабиякі здібності сина. Водночас він боявся, що Франц зверне в бік з протоптаної вчительської стежки, до якої він готує усіх своїх синів. Музична обдарованість меншого сина завжди була для нього фактом безперечним. А зараз, після розмови з Хольцером, стала ще очевиднішою. І коли в останніх числах травня 1808 року у «Віденській газеті» з’явилося оголошення про відкриття конвікту, перспектива влаштувати туди сина здалася йому більш ніж привабливою.