Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Матеріалізація Білої скоро стала повною. Біла приходила до мене ніби жива, але тепер нам можна було цілком не боятися ні дядька, ні Харона, ні кого б там не було на світі. Вона сідала в моє крісло, я містився біля її ніг, і цілі ночі, цілі ночі ми говорили удвох. Я не чув її слів органом слуху, але відчував їх краще, ніж тоді, якби чув. І так було ліпше нам обом. Ще за життя не раз казала Біла, що звичайний спосіб порозуміння за поміччю слів не задовольняє її. Тепер ми порозумівалися инакше, повніше й досконаліше.

– Я дух, – говорила вона мені, – й тому ти моєї суті не можеш зрозуміти тепер своєю обмеженою свідомістю. І для того, щоб бути ясною й доступною хоч одному з твоїх органів, я повинна насилувати себе втіленням у ту чи иньшу форму. Втілення одразу в дві було б тяжким для мене й тим скорочувалась би для мене можливість появлення в формах просторіні й часу. Але, на щастя, ти маєш одну велику змогу – користуючи з одного якого органа, почувати рух другого, або навіть усіх. От, бачачи мене, ти вже й чуєш – це добре. Міг би навпаки.

– Біла! Але потреба матеріялізації все ж відбирає тобі силу. То, може, я міг би обмежити повноту своїх вражінь, аби тільки довше бути з тобою?…

– Ні. Коли ти перестанеш мене бачити, то більше й не вчуєш мене. Хочеш, я покажу тобі зараз! Я буду тут, але позбавлюся матеріальних форм, і ти більше не почуєш мене.

І вона щезла у тьмі й тиші ночі. Потім чулося: «Закрий очі». Я закривав і знову бачив Білу, її прекрасне лице, очі.

– Бачиш? Тепер я матеріялізуюся в звук, і ти бачиш мене навіть закритими очима. Для мене й та й та форми однаково гарні або, краще сказати, однаково негарні. Вибирай ти, що ліпше для тебе.

– О, Біла!.. я люблю музику твого голосу так само, як красоту твоїх очей, але скажи мені, що мушу я зробити, аби вічно бачити тебе, щоби не розставатися ні на хвилину? Може, треба вмерти?

Вона журно хитала на те головою. Її щоденним заповітом було, власне, любити життя, а я не розумів того. Мабуть, тому, що я ще жив, а вона вже ні. Вона ніколи не говорила мені про своє надземне існування, а лише про життя, лише про нього. А я дивувався і не розумів. На запит мій, чому вона так вихваляє нужденне земне життя, вона відповідала скорботним усміхом загубленого щастя, а потім говорила:

– О, ти й не знаєш, як прекрасно жити! Не знаєш і того, яке для мене щастя бути з тобою. Але скоро, скоро я вже не буду більше мати того щастя. Вже чую рух розпаду в собі, і ті молекули речовини, в яких я ще можу з’являтися тобі, скоро зникнуть у світовій просторіні, а я повинна буду починати ще якесь иньше буття, з якого ще не знаю нічого. А вже той світ не має жодних пунктів єднання зі світом людей.

– Біла, о Біла! – з плачем вимовляв я. – Навіщо говориш ти так? Навіщо відіймаєш у мене останню надію?

– І у мене остання вона. І, як ти, не знаю, що буде зі мною. Як і на землі лише окремі люди мають силу зносин з потойбічим світом, так і тут – лише одиниці мають відомості про те, що станеться з ними в найближчий час. І як мучить мене моє незнання! А ще більше мучить мене те, що я так мало жила й не зазнала людського щастя.

І в розпачу заломлювала вона руки, і я чув її ридання без сліз.

– Біла, о Біла!.. Я знаю, що дух може підтримувати свою матеріялізацію, беручи потрібні йому елементи з еманацій живих людей. Чому ти не робиш так? Чому не хочеш? Бери. Бери моє дихання, бери мою кров, бери всього мене, бо я не знаю більшого щастя, як щастя служити тобі.

– Не хочу? – з сумом запитала вона, піднявши на мене свої прекрасні очі. – Ні, я не можу. Нас, правда, підтримують еманації людей, але схожих з нами людей, а я не знала людей схожих із собою.

– Що ж робити? Що ж робити, Біла? Я трачу голову.

– Бійся світла. Тільки його! Воно непощадно руйнує мої атоми, щоб скоріше вернути їх у просторінь до наступного обороту. Мов хворість тіло, роз’їдає воно мою силу матеріялізування й готує мені другу смерть. Бійся, бійся його!.. От і зараз… Твої завіси чорні й грубі, а я чую й через них, що скоро вже забренять передвісники сонця на сході й затрублять у свої срібні труби. Скоро небо засіріє, стрепенеться і затремтить мряка ночі і збліднуть сполохані зірки. А разом з ними зблідну і я і разом з темрявою ночі розтану… Відпусти мене… Відпусти мене тінню до тіней, у сліпий туман, щоб у темряві ночі вернулася я туди, відкіля в темряві й прийшла.

І вона зникала, а я зоставався сам для денного свого існування. Але воно втратило тепер для мене всякий змисл. Ніщо мене не цікавило, і ніщо не було в силі покорити собі мій розум, хоч на хвилину. Я жив тільки вночі і для ночі. Як стомлений жагою подорожній повними моління очима дивиться на благословенну дощову хмару, що закриє врешті ненависне палюче сонце – так і я вічно душею прикликав ніч на світло-блакитне небо й гнав сонце до заходу. Ненавидів ясність, а спускалася ніч – рай втілявся в мене, тьма рождала нез’яснимо прекрасне світло. Тоді кожним фібром своїм я починав ждати Білої – й вона приходила.