Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

А я тим часом учився. Не зле знаючи французьку й німецьку мови, я в першу ж голову прочитав усе, що міг знайти в тих літературах: і Кнукса, і Цельнера, і барона Гелленбаха, і знамениту «Книгу медіюмів» Аллана Кардека, і Максиміліяна Перті і багато иньших. Ці книги розкрили передо мною всю необмеженість мого духа, віковічність мого існування і єднання моє з душами як давно померлих, так і ненароджених людей.

Нема нічого надприроднього! Все можна зрозуміти, все можна знати – треба тільки учитись, учитись і учитись. До метафізичної проблеми треба внести математичний аналіз, в чуття – вимірення, в етер – запис. Треба тільки поважати дійсність, не ставити собі володіння істиною виключним власним монополем, а хотіти пізнавати всю безліч істин ще невідомих, ще таємних і нерозслідуваних, близьких до мрії.

Я готувався до проби зносин з потойбічнім світом і неначе забув за світ цьогобічний – а він нараз дав себе сильно знати. Більше! Змінилося усе моє життя…

Це сталося в період найбільш енергійної роботи: я вивчав англійську мову для можливости втягти до своєї скарбниці знань і те, що має література на тій мові. А я вже прочитав Траверса Ольдфільда, Роджерса, Едмонда, Леє, Гаддока, Ґреґорі й иньших. А в той же самий час я силкувався зрозуміти таємні елементи людського «я», одичні сили, його флюїдичний стан речей і т. п. Я ж хотів прийти до роботи не учнем, а рівноправним діячем, отже учився без упину.

І от раз, коли я, ввесь переповнений нечутними звуками, з очима розкритими прямо в тайну будучих знань, вибіг до саду, щоб походити по тінистих вогких алеях та подихати свіжим повітрям – нараз перестрів мене дядько.

Зупинив мене рухом руки й похмуро сказав:

– Завтра о восьмій годині вечора я приїду з дружиною. Маєш її привітати. Гадаю, що не потребую вказувати на доконечність пристойного одягу.

Повернувся на каблуках і пішов.

Я був більш як над міру здивований. Хотів щось спитати, але дядька вже не було.

Потім я опам’ятався. Що з того, що десь хтось жениться, хтось виходить заміж, когось давлять радощі, а ще когось тішить горе? Все це дрібниці. Я не розумів тоді, що то – все.

За хвилину я й забув уже про сповіщення дядька, знов обхопило мене зачудовання перед тайною сил. Я щойно прочитав, що окрім свідомого сомнамбулізму, який за свій рахунок бере той чи иньший феномен, існує ще сомнамбулізм несвідомий, коли сам медіюм відрікається від того чи иньшого явища, причиною якого все ж був він сам. Я напружено мислив над частковим автосомнамбулізмом, тобто явищем, коли медіюм силою своєї волі може виводити з сомнамбулічного сну одну якусь частину свого організму й зоставляти у сні решту. Я з захопленням дивився на результати робіт фотографа Вітті: ні він, ні иньші присутні не бачили світових феноменів, бачив їх тільки медіюм і… фотографічний апарат.

Він довів, що ті явища були реальні, а не плід розтривоженої уяви медіюма. І де вже мені було, так захопленому цікавою роботою студіювання, пам’ятати слова дядька. А коли я й пригадував їх, то з серцем: можна би, здається, дядькові й подарувати мені оті години безплідної трати часу.

Але потім стрій моїх думок чомусь змінився.

Жінка… В нашому замку буде жити жінка. Хто вона?… Що вона?…

І якась тривога, і якийсь неспокій, і якась цікавість заволоділа мною. Ще не стала нога жінки на нашому порозі – а вже прийшла якась руїна, щось затривожило мій дух. Перед моїми очима почали проноситись тисячі безтілесних образів, прекрасних постатей. У таємних одежах зі стрілою в руці вони спліталися в блискуче коло, віяли тінями над сонною водою зачарованого озера й блискавкою очей пронизували тьму нічних хмар, що нависли й геть заволокли чарування місяця. Чулися могутні закликання, страшні й вугласті слова невідомими птицями билися в груди, дим густішав, а з нього…

…а з нього в золотистій авреолі нагого тіла виступала чарівниця. Повний фіял лив свою піну через вінця, квітка падала з гірлянди, а усміх, усміх, подібного якому я ще не бачив, рвав кудись за собою, все обіцяючи. Що?… Убити дитину за повторення того усміху? Наругатися над прахом матері за погляд з-під опущених вій? Що ж… може… Є отруя солодка в злочині за жінку.

Я прокинувся серед ночі, мов у маячінні. Над головою стовпилися тьми фігур, у скронях стукотіло, і я ввесь горів невідомими вогнями.

Відчинив вікно. З хвилями повітря повно посипалося до кімнати фосфоричного світла повелителя люнатиків, і воно томило й млоїло мене. Руки, мов побиті, не хотіли підійматись, з уст виривалося гаряче дихання, а тіні танцювали й співали доокола.