Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

– А ти чому не казав собі другого ліжка постелити? – питаю. – Були би ми дальше говорили.

– Того ліжка не стелиться, – відповів коротко.

І справді, те ліжко виглядало, якби його від довшого часу не рухано. Над ним, на стіні, висів жіночий ненакручений годинник, а біля нього стояли маленькі, білим кожушком виложені черевички. Крізь вікно видно було кілька дерев, за ними паркан, за парканом церкву, за церквою знов паркан, а дальше цвинтар із громадою дерев’яних хрестів і з одним кам’яним, що стояв між ними, як жіноча біла постать із витягненими безрадно руками. Над тим усім осіннє небо, з кількома зірками і з місяцем, що борикався з навалою хмар. Від дерев, від церкви і від паркану падали чорні тіні, а від місяця сипалося срібло. Як хмари перемагали його, то й срібло меркло, а як він перемагав хмари, то й срібло мерехтіло ясніше.

Я відчинив віконце, і на нас дунув зимний, вогкий воздух.

– Ти спиш при відчиненім вікні? – спитав мій товариш, і я уперше запримітив на його лиці дивний неспокій. Замість відповіді я спитав:

– А ти ні? – І почав роздягатися.

За хвилину лежав я в ліжку, любуючись відпочинком по кількагодинній їзді. Мій товариш сидів у ногах, і ми говорили дальше, як звичайно други, що, стрінувшися по довшій розлуці, не можуть наговоритися доволі. Але, на моє диво, запримітив я, що мій співбесідник забувався; не відповідав на питання або відповідав не до речі, був розсіяний і неуважний. В його лиці, в голосі, в цілій появі малювалося якесь дожидання, непевність, тривога.

Ось вітер рушив занавісок при вікні, і він зблід; ось зашелестів листок, спадаючи з галузки, а йому кров ударила в лице; ось якийсь шелест пішов по салоні – і він зірвався на рівні ноги. Стояв, вдивляючись у відхилені двері і вслухуючися в нічну тишину.

Втім – якийсь звук. Якби хто злегка потрутив клавіші.

– Може, кіт, – кажу, щоби що-небудь сказати.

– Не держу котів.

– То, може, струна так сама від себе, на зміну воздуха.

Хвилина тихо. А потім знов той самий звук – і мій товариш, не попрощавшись зо мною, зникає в темряві гостинної кімнати і замикає за собою двері. Свічка гасне, місяць криється в хмарах, робиться зовсім темно.

– Дивно! – думаю собі. – Звідки та нагла зміна? І що воно має значити?

Перевертаюся з боку на бік і не можу вснути. Часом здається мені, що за стіною хтось грає так тихо, якби муха над струнами бреніла. Підношуся, слухаю: тихо… Тільки вітер свище, хитаючи дзвонами в недалекій дзвіниці. Лягаю знов і конечно хочу заснути. Вже чую, як повіки звільна опадають на очі і як гадки кануть у якусь бездонну пропасть. Втім… Якісь зітхання в сусідній кімнаті, якісь стопи. Сідаю і насторожую вуха… Ніщо… То, певно, скрипить відчинена брама на цвинтар.

Вкінці починає падати осінній дрібний дощ, і його одностайне, а безнастанне цяпання по даху і по шибах вікна вколисують мене до сну.

Коли я збудився, був білий день. Не білий, а сірий, бо дощ пустився надобре. Наді мною стояв мій товариш у новій рясі з молитвеником у руці.

– Іду до церкви. – Говорив тихо і мов несміло. – Не гоню тебе, але як хочеш на час заїхати, то збирайся. Бувай здоров!

Попрощався сердечно.

– Ще раз дякую, що поступив. Зробив ти мені велику ласку. За той один вечір я пережив цілу молодість. Дай Боже побачитися вдруге.

Стиснув мене кріпко і вийшов. Від порога вернувся. Був блідий, очі мав мутні, невиспані.

– Вчора я не попрощався з тобою. Не гнівайся. Але бачиш, є речі, які не снилися філософам. Вона була у мене. Звідтам, – тут показав на цвинтар. – Приходить часом і грає. Довго… Є речі, які… – решту заглушили дзвони.

В залізниці стрінув я священика з сусідства. Перемоловши політику, зійшли ми на людей.

– Дивний чоловік – той ваш товариш, – почав панотець. – Часом нічого. Образований, мудрий, а часом якби йому чого бракувало. Серед розмови, серед вечері зірветься і їде не знати чому і пощо. Чи вірите, що він від року не ночував поза домом. Прийде його година, то щоби дощ, щоби темрява, щоби не знати що, збирається і їде. Навіть не пробуйте задержувати. Дивак.

14.05.1871 р., с. Русів, Снятинщина – 7.12.1936 р., там само.

Навчався на медичному факультеті Краківського університету. У 1908 р. був обраний послом до австрійського парляменту. Автор кількох збірок новел. У деяких творах чимало містичного і моторошного.