Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

А був тоді ще дуже шанований стародавній християнський звичай читати Псалтир коло небіжчиків усю ніч перед похороном. От і наймався студент Павло читати Псалтир, за те діставав зарплату, та ще й запрошували його на тризну. Співав він, як вже було сказано, дуже гарно, не дерся, як старе простирадло, ані не фальшував. Пішла про нього слава, багато людей наймало його віддати останню прислугу небіжчикам.

Та помер якийсь старший достойник, тіло його лежало у великому сальоні старої вілли на кінці міста. Далеченько звідтам було до сусідів, шумів навколо не то сад, не то парк. Десь у далекому крилі тої вілли метушилися спадкоємці і слуги, певно, чим скоріше пакували все добро до скринь, аби зараз же по похороні від’їхати додому.

Павло прийшов, як було домовлено, на сумерку, над входовою брамою світилась невелика лямпочка. Двері відчинив йому якийсь старший віком дворак.

– Пане студенте, маєте читати Псалтир три ночі, будете вдень спати у нас, у сусідній до сальону кімнаті, тут двері прямо в сад, можете проходжуватись, як виспитесь. Розуміється, погостимо вас сніданком, обідом та вечерею. По третій ночі одержите зарплату.

Павло кивнув головою, бо що ж мав робити? Не хотів втрачати заробітку, тим більше, що Памфил вже впоминався грошей за викрадений олійок. Тож пішов туди, де лежав покійник, на грудях якого красувалися різні медалі, відзнаки. В куточку стояв столик із двома свічками та крісло. Павло примостився, обтяв свічкам ґнотики, розгорнув Псалтир та став підспівувати. Коли дійшло до того місця, де говориться: «Піде добро і блаженство за мною в жизні цій, і злину я навік у небесний рай», Павлові чомусь защеміло коло серця, аж мусів перехопити віддих. Чогось теж згаснула одна свічка – хіба десь вікно отворене? Але ні, усі вікна замкнені, ще й прислонені, як годиться в домі, де лежить померлий.

На ратуші вибила дванадцята година. У двері щось тукнуло. Боявся Павло відчинити, але стукіт був щораз сильніший. Зі страхом і трепетом відчинив двері, а там два елєґантні вояки стоять, із шаблями при боці. Засалютували та й кажуть:

– Будемо з вами тут сидіти при нашому полковникові.

Сіли обабіч труни. Павло дивувався, звідкіля взялись крісла для них, було ж тільки одне, коло столика!

– Співайте далі, – кажуть Павлові.

А, як знаєте, псальмів є 150, а ще є иньші пісні – Романа Сладкопівця, Івана Дамаскина, Єврема Сирійського та ще иньших угодників. Отже, співати було ще на довгі години.

Співав він далі, аж тут знову стукіт у двері. Вояки ніби не чули, не рухались, знову мусів Павло встати і відчинити, там були дві дами, вдягнені у прекрасні сукні. Знову десь взялися крісла для них. Сіли обабіч труни.

Знову стукіт у двері, знову Павло відчинив – тим разом були два коні; ці коні станули обабіч труни. І так ще прийшли два хорти, два коти, два орли і два соколи. Павло нічому вже не дивувався, тільки-но вчував стукіт, відчиняв і пускав нових жалібників. Йому здавалося, що не буде місця у кімнаті, як ще хтось надійде. Та вже ніхто не приходив, Павло співав далі, часом зиркнувши на дивних жалібників – ніхто з них не рухався.

Так пройшла ніч, почало сіріти. Павло глянув ще раз – нікого не було, зникли геть усі. За коротку хвилю зайшов знову той самий старий дворак та й сказав:

– Паничу, пора вам на відпочинок.

Запровадив Павла до кімнати, на столі були свіжі булочки і парувала справжня віденська кава. Павло з’їв сніданок, поклався без слова у приготоване ліжко і заснув. По якомусь часі збудив Павла голос иньшого прислужника, що якраз приніс на великій таці добрий обід. Павло помився, з’їв обід, вийшов у сад. Сів собі під деревом, читав свої записки з викладів. Незчувся, як прийшло до вечора. Закликали на вечерю, до якої подали ще пляшку вина.

Коли стемніло, пішов Павло знову читати Псалтир коло покійника. Знову повторилось те саме, що й попереднього вечора. Прийшли вояки, дами, коні, хорти, орли, соколи, коти. Знову зникли, коли минула ніч.

Знову Павло спав удень, дістав сніданок, обід і вечерю, трохи проходжувавсь по саду, трохи читав. Так прийшов вже до третьої з черги ночі. Правду сказавши, мав Павло того досить, страчав терпеливість, але коли згадав про свій борг у Памфила, побачив, що мусить якось видержати. Дещо знуджений, відчиняв двері воякам, дамам і тому дивному звіринцеві. Сів врешті спокійно та співав, – якось видержить.

Ще раз хтось стукнув у двері. За порогом стояв маленький чоловічок, не карлик, бо все у нього було пропорційне, мав велику довгу сиву бороду, яка тяглася за ним, неначе королівська кирея, що треба її підтримувати. Той карлик і каже: