Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Не знаю чому, я запитала:

– Чому це груди манекена-жінки були усі поторощені?

– Вони геть спорохнявіли, тому-то ви й захворіли на сухоти…

– А дивно, мені здавалося, що бамбук довготривале, якщо не вічне дерево!..

– Це звичайно найсолідніший будівельний матеріял, а проте це найкращий доказ, як трудно опертися лиху…

– Чому ж це мандарин не спорохнявів?

– Бо ваш муж до кінця зберігав безсторонність, він ні до чого не втручався…

– Як це?

– Лихо кружляло тільки довкола вас, довкола вашого ґаздівства, ваших слуг, навіть ваших квітів.

В цю хвилину я була майже вдячна, що вона не згадала про «ваших приятелів».

– А чому в неї тільки самі груди були розторощені, – запитала я, повертаючись до тієї самої впертої думки.

– Бо вона була вашим утіленням. Вона накликала на вас сухоти і, порохнявіючи, тягнула вас за собою!.. Поволі висушувала ваші життєві сили… Зате тепер, коли вам усе стало ясним, зрозумілим, ви повинні про все забути, мусите заснути та добре, глибоко відпочити.

– Заснути? – засміялася я на моє здивування, адже віддавна мені не доводилося сміятися, – заснути?… Хіба що дасте мені чотири ґардиналі нараз! Але вони за порадою лікаря, на жаль, замкнені під ключ. Я вже так давно не спала непримушеним сном!..

– Заснете, побачите, що заснете, – запевнила мене.

– А Ван? Що з ним?

– Ван… він теж виздоровіє, він вже навіть піднявся, казав, що хоче їсти. Бачите, що все гаразд? А тепер приляжте ось тут! Добре, вигідно. Ось так! Замкніть очі та забудьтеся!.. Тепер вже всьому кінець! Все буде нове, гарне!..

Ледве я доторкнулася ліжка, ледве закрила втомлені повіки, як мене охопила якась дивна слабість, майже нове омління! Усе завертілося кругом мене, злетіло стрімголов долів, зупинилося на півдорозі та знову затанцювало. Я цілковито втратила почуття простору, часу, звуку…

Проспала майже цілих два дні глибоким, безтямним сном, після якого мені дійсно почали вертатися сили, надія, бажання життя.

Малий Ван теж виздоровів ще швидше, ніж я.

Незабаром повернувся з місячної відпустки наш старий лікар. З невимовною радістю та здивуванням він прийняв новину, що мій муж, замість замовити труну, виписав для мене човен з рухомими сідлами для нового спорту та розваги.

На розповідь мого мужа він тільки поважно похитав головою та доброзичливо докинув:

– Я сам часто жалію, що не китаєць, що не бонза та що не годен осягнути їхні дивні, але часто правдиві способи, як уникати катастроф. Найдивніше, та найбільше дратуюче те, що вони зазвичай дають раду власне у тих випадках, де ми безрадні, безсилі!.. Як зрозуміти, як пояснити, сам не знаю. Для нас, видно, замкнений, ще замкнений їх шостий відділ відчування, якась для нас незнана, ще незбагнена сфера. Я все-таки сподіваюся, що за кількадесят чи кілька соток літ ми теж збагнемо ці їхні «злі сили», будемо аналізувати їх, розкладати у плящинах та кислотах на ясно означений складень або ще будемо ловити їх на апарати, як якийсь неґатив, шкідливий промінь! Амінь! – закінчив він жартівливо, та очевидно вдоволений з мого вигляду та загального стану здоров’я, розпрощався з нами та вийшов легким кроком людини, якій впав з рамен тяжкий тягар.

1911 р. на Вінниччині – 1968 р., м. Каракас, Венесуела.

Народився в родині Миколи Стаховського (1879–1948), громадсько-політичного діяча і лікаря. По закінченні університету в Празі працював лікарем у Чехословаччині, а з 1947 р. – у Венесуелі. Член Наукового Товариства ім. Шевченка і засновник української громади у Каракасі. Публікував праці на медичні теми та оповідання і статті з подорожей у часописі «Овид» (Буенос-Айрес).

Оповідання друкувалося в журналі «Овид» (№ 4, 1963).

Я проводив Різдво з родиною у мого приятеля професора елєктроніки Каракаського Університету. Він запросив нас до своєї розкішної кінти (вілли) в Макуто на березі Карибського моря.

Після чудової вечері запрошене ним товариство, переважно університетські колеги, сиділи на терасі, звідки крізь гай кокосових пальм виднілося море, залляте сріблом повні. Величезна, імпортована з Канади ялинка стояла в куті, і різнобарвне світло її елєктричних свічечок переломлювалось у скляних кулях, що ними була прикрашена. По вулицях уже ходили групи молоді та співали традиційні венесуельські «аґінальдос», себто колядували. В кожній групі був один парубок, що ніс велику звізду, зліплену з барвного паперу й освітлену зсередини свічкою, иньші супроводили спів грою на гітарі. Сухо тріскотіли мараки і рипів низьким, ніби застудженим басом специфічний венесуельський інструмент фуруко. Трохи вже таки підпилі голоси співали: