Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

– Це наймолодша донька воєводи.

– Гарний малюнок. Хто його робив?

– Кажуть – Бакчіареллі, але я при тім не був, ручатися не можу, може, це твір котрого з його учнів, бо сам він лиш короля та королівських дам портретував. Кажуть, що модель був кращий від портрету. Я тої самої гадки. Може, пан порівняють?

– Що ви це? Вона ж померла, заки я на світ прийшов.

– Та воно так, а все ж таки, коли пан цікаві, то можуть побачити її. Треба лиш положитися спати в сусідній кімнаті на отомані. О дванадцятій годині вона злазить зі стіни і чистить паркет.

– Жартуєте!

– Де ж би я смів. Говорю сущу правду. Підіпне шовкову сукню, на білі сап’янці надіне щітки і чистить, чистить, поки не запіють кури. І не всміхається тоді, так як на портреті. Прижмурить очі, закусить губи і чистить. Соромиться, бо на неї ціле товариство зі стін глядить.

– Що за диво!

– Не диво, а кара, прошу ласки пана, а за що така кара, я можу розказати. Ото ж служила раз у дворі дівчина чудової вроди, ще краща від самої ясної панянки. А до панянки приїздив стольникович, женитися хотів, тільки воєводи боявся. Панянці подобався панич, а паничеві покоєва в око впала. Запримітила це панянка і стала знущатися над безталанною дівчиною. Казала себе чесати і драпала її, як кітка, казала шити й голкою в груди колола, казала чистити паркет і щіткою по голові била. «Щоб мені цей паркет був як зеркало, щоб я в ньому могла побачити себе».

Дівчина чистила й чистила, а все ж таки, що зеркало, то не паркет. На тім паркеті вона собі ножем отак-о (тут зробив рух, що нагадував харакірі) і – кінець. А панночка мусить по ночах паркет за неї чистити, бо кара, прошу ласкавого пана, все-таки мусить бути, як не за життя, то колись… Може, пан скажуть на другу ніч на отомані собі постелити?

– Ні, дякую вам.

– Чи маю й про других говорити?

– Ні!

– Так, може, підемо дальше?

– Ходім.

І переступили поріг.

– Це гостинна, – почав наново служачий. – Меблі змінялися разом із модою. Отсі, що тепер, куплені за гроші, які пан одної ночі виграв у карти від свого сусіда. Сусід зарізався бритвою. Властиво, голився, рука задрижала, і бритва перетяла головну жилу. Нещасливий припадок. «Я ніколи не сподівався, – казав тоді наш пан до пані, – що Томаш такий неуважний. Здавалося, чоловік зрівноважений, спокійний, аж нараз такий припадок». А паня: «Дівчата, коні й карта – чорта варта».

Пан засміявся на ціле горло, а пані пішла до своїх покоїв. Вона тих меблів не любила. Бувало, як мусить вийти до гостей, то сяде на крайчику фотелю і тільки жде, щоб піти собі геть. Зате пановий здоровий регіт лунав не раз по отсім покою. Він любив сидіти в тім, о, фотелю і курити люльку, як баша. Тут і з ним стався припадок, але це вже пізніша історія. Я про неї розкажу панові, як обійдемо другі покої. А тепер побачимо щось секретного, про що лиш домашні знали.

Тільки прошу вважати, бо тут три сходки вдолину.

Зійшли, відчинили ще одні двері, і служачий засвітив свічку. Темничка без вікна, лиш тапчан, клячник, [11]а над ним образ Матері Божої. Старий слуга добув хустину, обтер нею чоло й очі і говорив дрижачим голосом:

– Туди увійшла панна Гертруда, як рожа, а вийшла сива, як голуб. Три роки пересиділа нещасна. За що? – питаються пан. Звичайна історія. З лісничим утікала.

Той лісничий – то був волинський дідич, що в повстанні маєток стратив, мусив утікати і дістав лісничівку в нашого пана. Кращого мужчини я не бачив ніколи. Панна Гертруда любила ходити по лісі з книжкою у руках, з Вальтер Скоттом. Так вони й пізналися, полюбилися, а що любов була безнадійна, змовилися втікати. Хтось доніс до двора, вислали погоню, зчинилася стрілянина, він згинув від кулі (теж – нещасливий припадок), а її привезли й засадили отут. Вийшла щойно тоді, як з нашим паном стався нещасливий припадок. Та об тім я обіцяв розповісти пізніше. А тепер перейдемо до канцелярії.

Ця канцелярія – то була спора кімната, обставлена шафами й обвішана сідлами, вуздечками і всіляким ремінням. В куті стояли міхи з зерном, а на них клітки й ліхтарні всілякого фасону. Коло величезної шкіряної канапи стояла колекція цибухів і палиць, а над канапою пишалися стрільби і нагайки. Ці останні могли б були стати прикрасою навіть славного судового музею в Нюрнберзі. Шкіряні й дротяні, з цвяшками і з кульками, великі й малі. Показуючи на одну, казав старий слуга:

– Такою як по спині лизнули, то пам’ятав до самої смерті. «Пусти хлопа під стіл, то він лізе на стіл, – говорив, бувало, пан, – не тримай його добре в руках, то він тобі до горла добереться». І тримав, – добре вмів тримати. Отими залізами прикручували руки, а тими…