Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Принесли вони його із собою з далекої землі, що процвітала колись серед моря широкого, де сонце клониться на захід… Та про це ця книга розказала би більше, – сказав чернець, показуючи рукою на золотоковану книгу на бічному столику.

– Так, козаче, святе оце місце багатьом уже перед тобою давало охорону в скрутній хвилині! Тут, в оцій саме обителі, скривався колись Аскольд, коли печеніги облягали його в Києві! Тут воєвода Дмитро збирав на раду своїх ратників, стаючи на бій із ордами Джінґіс-хана. Тут скривався Хмельницький і кріпив свого духа перед тією великою хвилиною, заки підняв наш нарід до визвольної боротьби… Й не одному ще синові нашої землі доведеться тут шукати притулку у важких хвилинах, бо лягли тіні на нашу землю довгої ночі неволі…

– Та й вона минеться, – говорив чернець своїм натхненним голосом, – минеться, козаче, як усе минає на цьому світі, і добро, і лихо!.. І знову встане ясне сонечко з-за Дніпра, і знов золотитиме лани пшениці й садки вишневі, і з піснями веселими стрічатиме його наш нарід, що тоді знатиме вже ціну волі, окупленої морем сліз і крові, що спливають тепер по нашій батьківщині. Бо довгий ще шлях судилося верстати нашому народові в мандрівці віків… Та ходімо вже, козаче, якщо хочеш наздогнати свої частини. Ще добрий шмат дороги, заки вернешся до своїх…

Я піднявся. Чернець взяв лямпу і повів мене в коридор. Переступаючи поріг, кинув я ще раз оком на підземну кімнату і мій погляд спинився на блискучому тризубі, що відбивався від блакитного поля щита. «Це знамено наших прадідів, під яким вони колись у бої ходили, – думалося мені. – Це й наш теперішній знак, що виведе нас з неволі на волю. Він стане сполучником далекого «вчора» із близьким «сьогодні». Знак прадідів наших…»

І знову вела дорога підземним коридором із його численними закрутами, поперечними стінами, то спускаючись, то підходячи вгору. Як довго ми йшли – не знаю. Коли за якийсь час в коридорі проти нас стало сіріти і мій поводатар сказав: «Ось ми вже доходимо до краю», то, ступивши ще кілька кроків, став я серед лісової гущавини, що добре вкривала вхід до підземелля. На дворі стояв морозний день, а снігові пластинки аж іскрилися на віттях дерев.

– Підеш просто, козаче, ще кільканадцять кроків й натрапиш на стежку, яка тебе заведе просто у Жуляни. Бувай здоров, хай Бог береже тебе в ласці своїй, козаче!

Заки вспів я отямитись і сказати хоч слово подяки, чернець зник і тільки сліди по снігу вказували, куди він пішов. Постоявши хвильку й подякувавши в душі Богові, що вирятував мене з такого важкого становища, попрямував я за вказівками ченця й за добру годину був уже в Жулянах, де саме наш курінь збирався у дальшу дорогу.

– Ось такий мій спомин, – сказав Карасевич, запалюючи папіроску, яка погасла під час його оповідання. – Сонним маревом здається він мені не раз, та все таки я пережив дійсно ці хвилини, про які вам розказував. Вірте або й ні, а мені їх не забути ніколи…

3.08.1890 р., с. Тинне, Рівненщина – 3.12.1945 р., м. Скаржиськ, Польща.

Справжнє прізвище – Антін Нивинський. Батько був урядовцем, мати – зі старого волинського священицького роду Чекмановських. Реальну гімназію закінчив у Рівному. Не маючи змоги вчитися далі, вступив до земства як помічник бухгалтера і розпочав нелегальну культурно-освітню роботу серед української міщансько-селянської молоді Рівного та довкільних сіл, поширюючи «з-під поли» українську книжку.

Наприкінці 1915 р. опиняється на фронті. Важко контужений під Мінськом, лікується у Вороніжі, згодом опиняється у Московщині. Ця обставина поглиблює його національну свідомість і стимулює антиросійський настрій. На початку революції 1917 р. вертається до Рівного і стає одним із найактивніших організаторів національно-культурною й політичного життя Рівненщини, рівненської «Просвіти».

З приходом польської окупаційної влади на Західну Волинь Антін Нивинський стає в ряди безкомпромісових борців проти влади, повністю підпорядкувавши своє особисте життя політичній боротьбі, живе у злиднях, мешкаючи в Рівному та Здолбунові. Як журналіст працює постійно у місцевих волинських часописах: «Громаді» (Луцьк), яку сам редагує (1923), потім як співпрацівник «Української Громади» у «Громадськім Голосі» та гумористичному «Зизі» (Львів).

Літературну діяльність розпочинає дуже молодим, друкуючи свої перші оповідання в «Українській Трибуні» (Варшава, 1920), в альманасі «Метуса» (1922), в «Новій Україні» (Прага, 1925) та у варшавському альманахові-квартальнику «Ми» (1939, № 8–9), звідки походить «Поліщуцька мати», у львівському журналі «Назустріч» (1936). У 1938 р. у Львові вийшла збірка історичних оповідань «Віки пливуть над Києвом».