Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Було тяжко досягти такого неприродного положення, але ще тяжче утриматися в нім. Але він з надлюдським зусиллям рвав зубами волокна й навіть не відчував, як слина змішується з кров’ю із поранених ясен… І знесилений, майже непритомний, впав на підлогу, коли піддалося останнє волокно…

Руки стали вільні. Тепер було дрібничкою розв’язати ноги. Марко зараз спробував встати, але затерплі ноги не хотіли стояти. Він почав їх розтирати й аж кусав до крови губи, щоб стриматися від стогону при тому почутті, як оживають затерплі ноги…

Хлопець був вільний. Але що робити далі – не мав ще жадного пляну. Та перш за все натиснув на двері. Вони подалися. Його не зачинили. Це сповнило Маркове серце радістю. Він поволі-поволеньки, щоб, боронь Боже, не рипнути, відчиняв двері ширше й ширше та міг оглядати ввесь коридор. Біля дверей до великої залі, куди вдень зігнали полонених у домі, стояв стіл, а на нім ясно світилася лямпа. Вигідно розглягшись у фотелю, спав при столі вартовий мадяр з рушницею. У кінці коридору виступала з пітьми складена купою зброя оборонців дому. Крім вартового на коридорі не було живої душі. Тиша панувала над домом. Спали переможці й переможені, грабителі й ограбовані…

Що робити? Якби була при руці яка-будь зброя! Але страшно було пускатися через цілий коридор до складеного в кутку арсеналу. У коморі ж не було нічого, крім старих стільців, постелей, столів і інших спорохнявілих речей. Хоч би міцна палиця! Опаморочити сторожа, випустити з залі в’язнів, напасти на поснулих мадярів… Хлопець аж затремтів від перспективи бою й перемоги… І в сірій невиді комори почав напомацки шукати якої-будь зброї. Він дотикав стін, запорошених столів, образів, і не знаходив нічого. Він ліг на підлогу й поповз на животі під постілі, соваючи руками по густому поросі. І нарешті намацав якийсь довгий, тонкий дручок. Він витяг його зовсім, посунув по нім руками й майже скрикнув від радости. Це був лук! Папуанський лук, колись таємно так зниклий і тепер у найвищій потребі знайдений.

Не пам’ятаючи себе від радости, засунувся Марко знов під постіль. Там були й обидві стріли. Він встав, притиснув лук одним кінцем під стіну й спробував натягти тятиву. О, тепер він був міцніший! Жильне око загачилося за другий кінець, і тятива нап’ялася.

Тремтячими руками поставив Марко лук перед собою. І перелякався. Чи то від хвилювання розтьохкалося йому серце і кров кинулася до голови, але здалося йому, що тятива сама затремтіла й загула. І цей звук був низький і глибокий, як жаден інший знаний йому звук… З калатаючим серцем, переляканий, стояв хлопець, притискаючи до себе з усієї сили дивовижну зброю, затуляючи її руками, щоб затамувати грізне гудіння. Так хвилинку стояв він збентежений, згадавши колишнє оповідання. Але гудіння як раптово піднеслося, так раптом замовкло… Може, це був і не лук, а на далекому фронті передранкова гарматна канонада!..

Марко вже не вагався. Він знав, що має робити. Знов обережно почав розчиняти двері й прислухатися. Але було тихо, як і раніше. Вартовий спав так само, тримаючи рушницю між коліньми, закинувши голову на високу спину фотелю. Його розхристаний мундур відкривав порослі чорним волоссям груди, що рівномірно віддихали.

Марко притиснув лук спідним кінцем до порогу, підпер виставленою вперед лівою ногою, поклав стрілу. Він цілим тілом відхилився назад і почав натягати тятиву. І якби так, напружено-зосередженого, з бойовим полум’ям в очах, побачив його папуанський чаклун, він був би гордий, що славна зброя попала до таких войовничих рук…

Придалися дитячі вправи в стрілянні. До мадяра було біля десяти кроків. Нап’яту тятиву вже не можна було втримати. Маркові зійшовся світ лише на вістря стріли, що запірилася у ліве підгруддя… Він пустив…

Мадяр лише стріпнувся… А Марко вже був біля нього, вже тримав у руках його рушницю і відчиняв двері до залі, де один на одному сиділи й лежали обезброєні козаки…

Захоплені у півсні, але відчуваючи невідкличний кінець, мадяри боролися як скажені. Але ще більш оскаженіли козаки. Крик, стріли й вогонь ступали до весняного неба. Помилування не було нікому… І нарешті запалений старовинний дім горів, як велетенська свічка серед тихого весняного ранку. Під його згарищами залишився цілий мадярський червоний курінь… Дух Великого Лука повернувся до країни предків з величним почотом…

– Цю історію розказував мені, – докінчував своє оповідання Давид, – молодий Марко Яхненко. Невдовзі перед тим, як одійти в останню партизанку. Щоб не повернутись.