Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Коли-не-коли лише знаходили свіжі білі квіти на могилі баронівен на острові серед Двини. Там, поряд з тою могилою, поховали й бароненка з смуглявою красунею. На їхній могилі коли-не-коли теж з’являлися червоні квіти, немов би то краплі крови, пролитої ними. А третя могила – старого барона й графівни – квітчається сон-травою, немов би забути хтось хоче, як страшний сон, усе те, що трапилося в замку Драйкройценгоф над Двиною.

Чому так замок зветься? Три хрести стояли в давні часи над тими трьома могилами. Тому й замок Драйкройценгоф, і острів – Драйкройцен, тобто три хрести, а під кожним із них два покійники.

Заволоділи тим замком потім інші барони, дальні родичі Оскара Кріпкої Руки, і додали вони тоді до його герба – на червоному полі три чорні смуги – ще три білих хрести на кожній з тих смуг.

Так переповідали нашим дідам їхні діди про давньо-минуле замка Драйкройценгоф.

1928

25.11.1891 р. м. Краснопіль на Житомирщині – 3.11.1937 р., Сандармох, Карелія.

Вже з дитинства проявив літературний талант і публікувався в журналі «Рідний Край». У 1909 р. вступив до художньо-рисувального училища при Академії мистецтв у Петербурзі. Але, коли забракло коштів, залишив навчання і переїхав до Житомира та влаштувався на службу у Волинське губернське земство.

На початку 1915 р. К. Поліщука звинуватили у сепаратизмі та «мазепинщині» і вислали з України. Працював на залізниці, а незабаром перебрався до Петербурга, де став завідувати першою в столиці українською книгарнею, яка згодом перетворилася у видавництво «Друкар». У травні 1916 р. його мобілізували на фронт, воював у Прибалтиці.

Після революції К. Поліщук приїжджає до Києва, багато друкується, належить до групи «Музагет». У 1920 р. опиняється в Галичині. Тут знайомиться з театральною актрисою, майбутньою письменницею Галиною Орлівною. Невдовзі вони одружуються. К. Поліщук у ці роки видає тижневик «Український емігрант» та редагує місячник «Мамай», публікується у безлічі західноукраїнських часописів.

Восени 1925 р. К. Поліщук з дружиною і донькою переїжджають до Харкова. Письменник стає постійним автором багатьох часописів. У 1928 р. його дружина зійшлася з російським письменником В. Юрезанським, сім’я розпалася.

К. Поліщука арештували 4.11.1929 р. і засудили на 10 років таборів. Відбував покарання в Казахстані та на Соловках. Там його разом з іншими письменниками засудили до розстрілу.

К. Поліщук видав збірки віршів «Співи в полях» (1918), «Звуколірність» (1921), збірки оповідань «Серед могил і руїн», «Тіні минулого. Волинські легенди» (1919) «Червоне марево» (1921), «Розп’ята душа», «Веселе в сумному» (1922), «Ангельський лист» (1923), «Жертва», повісті «Світ Червоний», «Отаманша Соколовська», романи «На порозі» (1919), «Отаман Зелений» та «Гуляйпільський батько», спогади «З виру революції» (1923).

Літня ніч, як провалля чорне. Йдеш в пітьму, наче падаєш кудись. Здалека чується гуркіт гармат, і це нагадує про те, що треба бути чуйним. Там десь змагаються з північним ворогом. Бреду полями навмання, гадаючи так дістатися до Галича, де знаходилась частина «наших». Ой, уже мені ці «наші»… Не далі, як місяць тому, був з ними в престольному Києві, а тепер… Тепер бреду самотньо галицькими полями і п’ю тугу їх просторів… Ступаю ногами по вогкій ріллі і відчуваю на свому лиці дихання недалекого Дністра… І як же стішився я, коли десь далеко всміхнувся маленький вогник, – один і другий… «Галич, значиться»… – подумав я, наддаючи ходу.

За годину прискореної ходи прибився до якихось дротяних загород, за якими сумно маячіли чорні, низькі хрести. Обійшовши обережно дротяну загороду, вийшов на заболочену дорогу і побачив перед собою ряд освітлених маленьких віконець. Сам не свій, байдуже якось, підійшов до першого віконця і став стукати. Але тільки я застукав, як вогонь у хаті згас і вікно стало чорною плямою. Не думаючи, що світло могло бути загашено зумисно, я знову застукав, але в хаті було тихо, наче в домовині. Тоді я пішов до другої хати, але там повторилося те, що було в першій. «Дивні люди!» – з обуренням подумав я про себе, сам не знаючи, що робити далі. І в той час на дорозі почувся старечий голос:

– Хто там пукав?…

– Подорожній, – відповів я. – Переночувати хочу…

– А ви хто такий? – знов запитався той із пітьми.