Array Колектив авторів - Антологія української готичної прози. Том 2

Скільки їхати з ранку до вечора – все навкруги належало йому. Тисячі люду зносили в замок звірячі шкіри, роги, мед, вощину, сувої полотна, гнали худобу, довозили цілими валками збіжжя. На великих човнах гнав барон все це Двиною до Риги, а там на кораблях у заморські краї, на продаж. А з-за моря привозили баронові злото й срібло, коштовні каміння, розкішні убрання, гостру зброю, смачні напої…

А одного разу привезли йому молоду жінку-полонянку. Була то графова дочка, красуня така, що й сам барон, скільки світу сходив, ще не бачив. Утікши граф за далекі моря, ховав її від ока людського, аж поки не прийшла пора їй на заміж. Полюбила вона юнака простого роду, і довго старий граф не хотів собі такого зятя. Та була графівна в нього єдиначка, а граф сам збіднів, перевівся ні на що, ховаючись від баронової помсти. І подумав собі граф: як видам дочку за когось багатого та відомого, дізнається барон і помститься на молодих. А житиме дочка за простим чоловіком – ніхто її так не розшукає і зазнають вони спокою та щастя. Та не знав старий граф, що баронові шпигуни вже давно викрили його криївку, вже давно чатують на нього та на молоду графівну. Як поїхали молоді вінчатися, напали на весільний похід ніби розбійники, вбили старого графа – скрутили йому голову на в’язах, як погрожувався здавна барон, вбили молодого жениха, а графівна щезла без сліду.

Тільки один барон і знав, що красуня-полонянка в його замку – це та безталанна невіста, що ось-ось готувалася зазнати шлюбного щастя із своїм милим. Тільки один барон і знав, бо слуг своїх, що дістали розбоєм полонянку й привезли її, звелів віддати ведмедям на потраву, ніби за зраду, а насправді – щоб заховати навіки страшну тайну.

Була в замку велика чорна вежа, де жили дикі ведмеді за ґратами. Вся округа знала про цю ведмежу вежу. Всіх провинників кидав барон Кріпка Рука в ню – і не було вже їм повороту. Тільки зойки катованих та нелюдський стогін полошив іноді околиці замку і люди, вжахаючись, далеко обминали прокляте місце. Казали, що й сам барон перевертень, що він ведмежого роду, ведмежий король.

І справді, барон був ведмежої сили і дикої, шаленої вдачі. Щороку в день свого народження звеляв він випустити на брукований замковий двір найбільшого ведмедя з чорної вежі і виходив до нього прилюдно на герць.

Казав він:

– Нум спробую, чи така ж у мене ще кріпка рука, чи здолаю ще моїх ворогів?

І щороку бачили баронські слуги та гості, як велетенський звір, роздратований відважним бароном, кидався на нього із страшним ревом – і падав проколотий наскрізь бароновим мечем.

Барон витирав скривавлену зброю об ведмежу шкіру й казав:

– Є ще сила в Кріпкої Руки. Хай знають це вороги. А з цього бидла, – штовхав ведмедя ногою, – зробіть мені на вечерю смаженину.

Не знав страху барон, не знав і милосердя. Як привели перед його грізні очі молоду графівну, скрикнув він радісно:

– Чи гадав старий граф, ідучи на мене боєм, яке солодке м’ясо їстимуть мої кохані ведмеді? Чи ж знала і ти це, красуне?

Та мовчала графівна. Ні пари з уст. Просто і гордо дивилася в очі старому барону і не видно було переляку в її прекрасному обличчі. Немов казала своєю мовчанкою:

– Хай розірвуть мене твої ведмеді, а не дам тобі насолоди бачити мій страх, не вдовольниться твоя помста моїми покірними словами, моїми моліннями та благаннями. Не почуєш нічого.

І граф це зрозумів.

– Мовчиш, горда красуне? – скрикнув він. – Так ні ж бо: заговориш. Заговориш, кажу тобі. Слухай. Ти мала жениха та не мала ще чоловіка. Я буду тобі за чоловіка.

І тут не здригнула графівна, не подала голосу. Мовляв – і ця кара не викреше й слова, не дасть і крихітки вдоволення бароновій помстливій душі. Барон стиснув зуби й звелів своїм слугам:

– Уберіть її в найкращі убрання, одведіть в найпишніші покої, зготуйте найсолодших страв і налийте найліпших напоїв – сьогодні ввечері моє з нею весілля. Бережіть її, як свою власну голову. Хоч що лихе з нею трапиться, хоч волосина одна впаде з її чорних кіс – всі ви танцюватимете в ведмежих лапах. І кров’ю вашою помажу копита свому коню.

Увечері було дивовижне весілля. Сидів старий барон, як грізна хмара, жорстокий, суворий. А поруч біла, як мармур, молода і така ж мовчазна, як той мармур.

Із жахом поглядали баронові слуги на чудну пару. Ніхто не знав, хто ця німа красуня, бо ті, хто привіз її, ще зранку щезли у ведмежій вежі. Аж за високі замкові мури далеко в лісі чути було їх передсмертні зойки й прокльони. Це була баронові весільна музика.