Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

Ми вирішили заглянути до ґуральника. Спочатку дорога йшла через усю балку, потім – лісом, в якому я ще не бував. Мій супутник раз у раз зупинявся й вигукував: «Дивіться! Дивіться! Природа мовчить! Бачите?» Він плентався, нахиливши корпус уперед. Як той самий горбань, якого я колись бачив у Флорідсдорфі-на-Шпіці. [28] 21-й округ Відня. Наші ступні перетворилися на снігові гирі. Він увесь час зупинявся і ділився спостереженнями: «Природа упокорилася! Бачите! Природа мовчить!» Атож, вона мовчить. «Вона не завмирає, вона нерухома, вона не завмирає… Розумієте?!» Думки, міркував він, рухаються одночасно вгору і вниз. Він давав роз'яснення, вказуючи на звірині сліди: «Дивіться-но, олень! А ось заєць! Бачите? А це козуля! Дивіться ж! Ба! Лисиця! А це що? Невже вовки?» Він часто провалювався в сніг і стидався щоразу, коли мені доводилося витягати його за ціпок. «Як жахливо», – говорив він при цьому. Перераховував сузір'я: «Кассіопея, Ведмедиця, Волосожар». Він то зникав, то знову з'являвся. Коли я відставав, він наказував мені йти вперед. «Ями і горби, – примовляв він, – горби і ями». Стовбури дерев були для нього примарами «великих суддів». Він сказав: «Вони ухвалюють страшні вироки! Ці страшні вироки!» Ґуральник був неодмінним пунктом його програми. Це пояснювалося побоюванням, що тому більше не протягнути і року, «все думаєш, до зими не доживе, а як не прийду, він тут і вродився». Про ґуральника він говорив, що це найбільший мовчун за його пам'яті. З нього і справді слова не витягнеш. Маляр увесь час рвався вперед, хоча сам був винен у тому, що ми так повільно просувались. Аж ось ми вперлись у будинок ґуральника. У ньому, мов у печері, мешкав він з двома своїми дочками. «Він гнобить їх і боїться, що вони його кинуть, а вони бояться його. А що, коли вони зістаряться, а ще й заміж не вийшли…» Батько не спускає з них очей і знай собі командує: «Сала! Хліба! Супу! Молока!» А більше за весь день слова не скаже. А вони йому покірні, як покірні неповнолітні. «Коли власних дочок бачити не може, замикає їх на горищі, де їм доводиться прясти льон. Як спрядуть – можуть спуститися. Але не раніше». В обох руки закуто, за його словами, у кайдани, невидимі, проте незламні.

Маляр постукав у двері, і на порозі з'явився чоловік, сухий і довгий, здоровило здоровилом. Сказавши: «Так» і більше не вимовивши ні слова, він повів нас у будинок. Дочки присунули два стільці, кинулися в комору і повернулися із салом і горілкою. Накрили на стіл. Ми взялися їсти і пити з ґуральником. Тільки-но посуд порожнів, господар командував: «Сала», або «Хліба», або «Горілки», – і дочки прожогом мчали в комору. Ми просиділи години зо дві. Піднялися, і вже біля самого порога господар сказав нам: «Так», – і замкнув за нами двері. На вечерю ми були в готелі.

«Чуєте, – сказав раптом маляр під кінець прогулянки. – Чуєте, як дзявкають собаки!» Ми зупинилися. «Їх не видно, але чути. Ця собачня мене лякає. Втім, «лякає» – не те слово, вона вбиває людину. Ці пси вбивають усе. Виття! Дзявкання! Верещання! Чуєте?! – сказав він. – Нас оточує собачий світ!»

«Улітку вам доведеться тут відбиватися від міріад комарів, їх вивергає болітце. Ви отямитися не встигнете, як вас доведуть до божевілля і заженуть у глиб лісу, але вони переслідуватимуть навіть уві сні, ці рої. Ви забігаєте, проте виходу, зрозуміло, не знайдете. У мене щоразу все тіло покривається сверблячими виразками. Це, нехай буде вам відомо, бич Божий для моєї сестри, через солодкуватий запах комарі мало не зжерли її. Після перших же укусів ви зариєтесь у ліжко і цим тільки підсилите свої безмовні муки… прокидаєтесь уранці, а ви вже постаріли на кілька років. Тіло горітиме від комариної отрути… пробудившись від жахливого безчуття, ви зрозумієте: прийшов час комарів. Не думайте, що я перебираю через край. Я взагалі, як ви вже помітили, не схильний до перебільшень. Але остерігайтеся їздити сюди в комарину годину… Більше вже вас сюди не потягне… а люди в цей час, будьте певні, зустрінуть вас так, ніби з них шкіра здерта; до них не підступишся. Я і сам у цей час, як кажуть, не знаю, де приткнутись, і починаю шукати притулку. До того ж настає спека, повне безлюддя, просто-таки як після мору. Від комарів небо темніє. Напевно, все це через те, що річки зміліли, – зауважив він, – а ґрунт болотніє». Сьогодні він одягнув червоний оксамитовий піджак, свій «богемний жакет». Він уперше одягнувся так, як одягаються малярі, з дуринкою! Ще на світ не благословилось, а він уже маячив за вікном і притулився головою до шибки, коли я сидів у їдальні. Сповістив про себе стуком у віконну раму. Велика, дедалі жовтіша пляма. З будинку він вийшов, як з'ясувалося, ще о пів на п'яту, маючи намір «застати духів померлих». «Просто жах», – сказав він, підійшовши до мене. Хазяйка завчасно зняла для нього дверний засув «за п'ятишилінгову монету», яку, однак, не хотіла брати. Він сказав: «Річку чутно навіть нагорі. Жодної машини. Нічого. Пташиних голосів, зрозуміло, теж. Нічого. Все ніби вмерзло в крижаний панцир». Він занурився б у «приблизно схожий світ». Він погрожував ціпком почварам зі снігу та льоду. Розпластавши руки і ноги, він заривався в біле снігове покривало. «Як дитя». Лягав і завмирав так надовго, що здавалось, ось-ось замерзне. «Холоднеча всесильна», – казав він. Він сів, сказавши: «Найнезбагненніше для мене – це те, що я снідаю». Ранні пташки могли б захоплюватися безжально чудовим морозом, йдучи подалі від будинку. «Здогад про те, що мороз над усім панує, аж ніяк не лякає». Раннім пташкам світ відкривається в своїй дивовижній ясності й істині. «Безжальний світ холоднечі» наступає на них і підгортає під себе. А якщо вони виспалися, світ видається їм «убезпеченим од божевілля». Зараз він зніме свій богемний піджак, сказав він; одягнув його він лише для того, щоб «витерпіти муку» як данину раннього ранку. «По відношенню до світу це був, звичайно, прогріх, – сказав він. – Адже я вчинив так, ніби я той-таки, яким був колись. Тепер я інший, все одно що людина, яка народилася на тисячу років пізніше. Мабуть, так. Після всіх помилок». Хазяйка принесла каву і молоко, а перед молодим гостем, який сидів у іншому кутку, наклала «цілу гору харчів», як висловився маляр. «Велике цабе, здається мені. Чого він тут шукає? Можливо, це родич інженера. Можливо». Хазяйка подала гостеві залізничний розклад, той погортав і запитав, чи не краще скористатися найкоротшим шляхом, щоб потрапити на станцію. Краще. Але взимку неможливо. Хлопець встав, розрахувався і пішов. «Мій артистичний піджак, – сказав маляр, – матеріалізована руїна. Знімаючи його, я звільняюся від цієї руїни». Сьогодні, за його словами, він одягнув його востаннє.