Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

Я раптом згадав, що сьогодні мені виповнюється двадцять три роки. Ніхто, жодна душа ні гадки про це. Може, хтось і подумав, але ніхто не знає, де я. Крім асистента, ніхто не знає про моє місцезнаходження. «Є якийсь больовий центр, з нього виходить усе, – сказав він. – Цей центр болю – у центрі самої природи. Природа будується на багатьох центрах, але головним чином на больовому. Він, як і інші центри природи, спирається на біль надміру, він стоїть, можна сказати, на монументальному болі. Знаєте, – сказав маляр, – я й спробував би розігнутися, але для мене це неможливо. Я надто горблюсь. Хіба не так? Даруйте мені, що я так горблюся. Напевно, вигляд у мене жалюгідний. Вам і уявити неймовірно мого болю. Біль і мука в мені нанизуються одне на одне, руки і ноги опираються, як можуть, але дедалі більше стають невинними жертвами. Та ще цей сирий сніг, ці неймовірні маси снігу! Часом мені до снаги нести власну голову. А яка надсада: десять звичайних чоловіків не зможуть підняти мою голову, якщо їх не вишколено. Ви тільки уявіть собі: я витрачаю силу десятьох спеціально навчених атлетів, щоб тримати голову. Якби я міг розвинути цю силу для себе! Бачите, я марную свою силу без жодного сенсу, бо це безглуздя – тримати піднятою таку голову, як моя. Якби бодай соту частку цієї сили я міг вкласти в самого себе, так, щоб від цього було більше користі… Я поставив би правила і всі досягнення думки з ніг на голову. Я досягнув би всієї слави духовного світу. Сотої частки! І я став би чимось на кшталт другого творця! Люди не змогли б мені заперечити! Я б миттю повернув назад тисячоліття і змусив би текти в інший, кращий бік. Однак нині мої сили зосереджені на моїй голові, на її болю, і все безглуздо. Ця голова, доповім вам, нездала. В її серцевині палає безпорадна земна куля, і все заповнено розщепленими суголосами!»

«Спогад породжує хворобу. Спливає якесь слово, що малює міські квартали. Страхітлива архітектура. Внутрішній погляд упирається в людські збіговиська, спроби зближення з ними безглузді! День згас». Дев'яносто вісім чоловік із ста, на його думку, страждають нав'язливими ідеями, з якими засинають і прокидаються. «Кожен норовить перейти вбрід прірву якоїсь ідеї, одні занурюються по шию, інші з головою, поки морок не вдарить їм в очі повною безнадійністю. Поліцейські буцегарні з пообідньою тишею, з хропінням і випарами від тіл в'язнів… Одному лізе в голову те ж таки, що й іншому: людське місиво дорожньої катастрофи, яка сталася чи то кілька тижнів, чи то кілька років тому. Сівозміну провадять тут, не відаючи ні про сторони світу, ані про інтенсивність світлопоглинання: ліси, луки, дороги, ринкові площі, що рвуться на частини з волі фантазії, вирують річки, розбиті греблями, ремісники орудують довгими ножами в мізках голоти». Є воістину старезні мрії, так звана «юриспруденція простих людей». Закон, який говорить, що все повторюється і водночас є неповторюваним. Нескінченне перелопачування, повне розсипання всіх понять. Радість тягне до себе радість, вада – ваду, показуха – показуху, кохання – кохання. «Те, що з'єднує мене із самим собою, – від мене найдалі», і «час – аж ніяк не засіб займатися ним», і «я – жертва власних теорій і водночас їхній володар».

Він ставить собі питання, що означають спогади, ці клапті разючих вражень, яких уже не зрозуміти. Спогад тупцює на місці і безупинно, нескінченно цитує сам себе точно так само, як і відкидається, ще не ставши спогадом. Немов на сцені, люди тримають дистанцію. Ухиляються на перший погляд, завжди на одному й тому ж клаптику площини. Його рідний куток швидше за все – за ширмою нескінченності. І що ж? Звук слабшатиме, а з ним, нарешті, і зорове враження «від того, від чого треба відводити погляд, слабшатиме повільно, нескінченно. З роками залишається одна порожнеча». Часом спливає з потоку якась картина, прикметна і так багато забарвлена, як те, що доводить до відчаю. Минуле: дитинство, юність, біль, що давно помер чи не помер, дрібок весни, дрібок зими, щось із літа – якого? Щось, що було наймиліше. Сплетіння рінистих доріжок і великих доріг, могили родичів і коханих, чоловіки, що несуть жінку в труні і затуляють увесь білий світ, візники за навантаженням бочок, службовці пивоварні, працівники сирниці, зламана гілка на дереві біля батьківського будинку: страх, який веде в море. Збіг випадковостей робить хворим те, що допіру було здоровим, воно невичерпне. «Все на Землі є лише самовтілення». Хтось невпинно трудиться над тим, щоб таку фантастичну істоту, як людина, зміцнити в її здібностях. Спогад – лише вільна пристрасть. «Інакше він губить усе, руйнує навіть найтвердіше в людині». Божевілля, радість, задоволення, упертість і неуцтво, віра і безвір'я – щоразу до ваших послуг. «Це єдина з утіх, які відводять смерть». Зайти в стосунки зі спогадом як з людиною, з якою часом розлучаєшся, щоб потім знову і знову із ще більшою приязню і готовністю прийняти її у своєму будинку, значить, дедалі більше йти на користь і спогаду, і людині. Спогаду передує певний план, який залишився нездійсненим. Таких планів чимало. Спогад ретроспективний, він дивиться в минуле зі своїх сторожових вишок, він ладен подавати милостиню, але ніколи не готовий до цього. Він спонукає до сюрпризів на день народження, до підробки документів. Він часто перетворює похорон на чимраз тихішу скорботну пообідню церемонію. Він вдає глухого, яким може бути світ, і нерідко озивається з такою трагічною різкістю, немов це улюблений брат допитується про речі, пов'язані з улюбленою сестрою. Він на очах перетворюється на найтоншу сполучну тканину між теорією і почуттям людини, якогось характеру і приходить, «очевидячки, завжди вчасно». Жодної брехні. Навіть розважливості. Нічого головного. Жодного аскетизму. Глибоко повіривши в його можливості, людина ходить по землі, німа й глуха до всього, що не випливає зі спогаду. Це «вічне творення думки й однакової печалі», і не тільки заради самого себе, але заради «щоденної неясності і щоденної данини вічному розпачу».