Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

Їхня смерть – найбільша з його утрат. Батьки клопоталися ним мало, куди менше, ніж братом, старшим од нього на рік, з яким вони пов'язували всі надії на все, чого не очікували від нього самого: влаштоване майбутнє, одне слово, майбуття. Братові завжди діставалося більше любові і кишенькових грошей. У чому розчаровував їх він, маляр, його брат-річняк не розчаровував ніколи. Із сестрою його пов'язував занадто слабкий зв'язок, щоб він міг зберегтися надовго. Пізніше вони знову зайшли в зв'язок, і простягнувся той через океан, листи йшли з Європи до Мексики, з Мексики до Європи, пробувано з взаємної приязні начаклувати любов, якусь потребу одне в одному, можливо, це навіть вдавалося. «Вона писала мені двічі-тричі на рік, як і я їй», – сказав він. Від самотності звідкись із глибини виникало безліч думок, які дедалі хмурнішали. Зі смертю діда і бабусі залягла «тьма, кінця якій уже не буде».

Потім помер і батько, за рік у слід йому ступила мати. У той час як старший пробивав собі дорогу, піднімаючись по щаблях кар'єри, дедалі перетворюючись на справжнього хірурга, молодший чимраз глибше поринав у світ своїх думок. Ні тут, ні там виходу вже не було. То тут, то там він опинявся на межі руйнування. Зовні він не давав ознаки, на людях з'являвся завжди добре одягненим. А вдома, у своїй кімнаті, вічний мученик нічниць, з головою заглиблювався у свою кепську реальність, у науки, у роздуми про мистецтво і в злидні. У міру зубожіння він дедалі більше замикався. Його «художні потуги» були не такі як треба. Він і сам дуже ясно бачив, що все, навіть у муках ним народжене, аж ніяк не нагадувало те, перед чим у подиві завмирають, ще ж надто – те, що може викликати захоплені відгуки. День у день перед очима стояло те, що з нього ж і виходило. Все розсипалося. Попри це, щасливі випадковості, «чистої води непорозуміння» дарували йому якісь дотації чиєїсь щирості, тобто завше щось перепадало на хліб щоденний. Звідки? «Часом сюди залітали екскурсанти, мов подих весни», який підхоплював його в котресь із придунайських містечок, у село деінде у Вальдфіртелі, [27] Регіон на північному заході Нижньої Австрії. абикуди аж за угорський кордон, де йому б цілого життя не вистачило, щоб «надивитися на цю рівнину меланхолії». Але найстрашнішим у його дитинстві був той день, коли скінчили дні дід з бабою. Він опинився в такій самоті, що часто вмощувався на кам'яну сходинку якогось чужого ґанку і думав, що помре з туги. Він цілими днями бродив від двору до двору, обзивався до людей, які вважали його за божевільного, за нахабу і невігласа, показуючи йому потилицю. У селі для нього мало що змінилося: поля і луки він часом не бачив цілими днями, бо сльози застилали весь білий світ. Його ганяли з місця на місце і платили за його утримання. Або ж то тут, то там залишалися за нього винні, що було куди гірше. Він шукав друзів, але не знайшов жодної душі. Бувало, думалось: а ось і друг, але згодом він розумів, що жорстоко помилився, і, наляканий, тікав од свого розчарування в самого себе. У ще більше замішання, у бажання покінчити з усім разом, у ще страшнішу непевність. До того ж руйнівна, зваблива сила пробудженої плоті, жадібна цікавість до забороненого плоду, хвороби, з якими доводилося давати собі раду, підточували його. Настільки ж інакше жилося братові й сестрі, їм довелося рости в батьківській домівці, «довелося переказитися там». Через те, що все у нього йшло шкереберть, він проґавив нагоду завершити навчання, і йому нічого не залишалося, як вступити на службу в якусь контору, звідки лише після грандіозного скандалу вдалося піти в Академію мистецтв. Йому давали стипендію, він витримав іспити з усіх обов'язкових предметів. «Але з мене нічого не вийшло», – пробубонів він. Юність виявилася ще гіршою. Ймовірно, він більше спілкувався з однолітками, із спорідненими душами, «але якось досить механічно». Дитинство та юність далися йому нелегко. Вони значною мірою нагадують мені мої власні. Я теж ріс у печалі, але такої гіркоти не знав. І тим не менше дитинство і юність були для нього тим єдиним, «з чим ще важко розлучитися».

Він зізнався сьогодні, що спалив усі написані власною рукою картини. «Я змушений був розлучитися з усім, що завжди било мені у вічі, доводячи, що я – нікчема». Вони нищили його, як невпинно кровоточать виразки, й укорочували язика. «Я вирішив справу без зволікань. Одного разу мені стало ясно, що з мене нічого не вийде. Але, як і будь-хто, я не хотів у це вірити, відтягував визнання страшної істини на роки. Потім однієї чудової днини, напередодні відїзду, вона навалилася на мене всією вагою».