Томас Бернгард - Холоднеча. Старі майстри

Зрозумійте мою думку: у вухах гуде від закидів, якими сам себе обкладаєш. Думати, що це пісня з чиїхось нот або ж музична імпровізація, було б помилкою: це не що інше, як самотність. Це як у птахів у лісі або як з морськими хвилями, що б'ються об коліна. Я ніколи не вмів допомогти собі, а тепер уже тим більше. Вражаюче. Хіба ні? Люди, по-моєму, лише вдають, що не самотні, і якраз тому, що самотні завжди. Варто лише подивитись, як вони розчиняються у своїх спільнотах, а може, саме це доводить, що всілякі спілки, об'єднання, релігії, міста і створені задля нескінченної самотності? Бачите, завжди одні і ті ж таки думки. Неприродні, хай і так. Пересичені зв'язком. Можливо, абсурдні. Можливо, дилетантські. Коли з самотністю уживається якась практична самостійність, – правив він, – та нехай уже, але в мене не було ні найменшої самостійності. Я не знав, як мені бути. З тим, що належиться кожному: впливом, оточенням, власним «я», що з ним мені не випадало дати собі раду. Із тим, що, виявляється, було в мені завжди. Ось так. Розумієте?!» Він говорив: «Люди, що плодять нову людину, беруть на себе непомірну відповідальність. Усе нездійсненне. Безнадійне. Це великий злочин – зроджувати на світ людину, знаючи, що вона буде нещасна. Бодай раз. Нещастя на одну мить – це нещастя назавжди. Плодити самотність тому, що не хочеш бути самотнім, – злочинно». Він казав: «Природний інстинкт злочинний, і посилатися на нього – звичайнісінька відмовка, як усе, чим тішаться люди».

Він повернувся обличчям у бік села, що бовваніло внизу. «Люди тут – суцільна переводня, – сказав він. – Присадкуваті як печериці. Немовлятам затикають роти «горілчаним кляпом», щоб не репетували. Повно виродків. Атрофія мозку [25] Атрофія мозку – Т. Бернгард і його фігури перебувають під впливом картезіанства. Гасло «Мислю, отже, існую» набуває в письменника екзистенційного й одночасно іронічного забарвлення. – річ звичайна. Тут немає улюблених дітей, тільки куча. Влітку вони страждають від сонячних ударів, адже тонка ряднинка не захищає від сонця, яке часто пече нещадно. Взимку дітлахи замерзають, за їхніми словами, не встигнувши дійти до школи. Алкоголь витіснив молоко. Голоси у всіх високі, хрипкі. Більшість – каліки з народження. На дітей усі позаходили по п'яну. У людей здебільшого кримінальні задмухи. Серед молоді високий відсоток таких, хто живе за дротом. Тяжкі побої, просто розпуста і розпуста щодо самої природи – це звичайна річ. Знущання з дітей, вбивства – така хроніка недільних подій… Худобі живеться краще. Тут радіють з того, що опоросилася свиня, а не з народження дитини. Шкільна освіта – на найнижчому рівні, а вчителі – лукаве і, як завжди, зневажуване плем'я. Люди мруть від виразки шлунка. Сухоти наганяють на них таку солодку нудьгу, з якої вони вже не виходять. Селянські діти безнадійно нидіють у робочій масі. Я ще не зустрічав у цих місцях жодного красеня. І при цьому ніхто нічогісінько не знає про цих людей, про те, що з ними діється, іноді просто відвертають носа, щойно розмова торкається їхнього ремества, побуту, знущань, розвитку. Відвертають носа, та й годі».

Сам він провів раннє дитинство у діда з бабусею, ріс, як горох при дорозі. Тримали його в шорах, особливо в зимовий час. Цілими днями доводилося сидіти тихо й смиренно і зубрити граматику. Коли він пішов до школи, то знав більше за вчителя. Класна кімната цієї сільської школи в одному з тихих куточків Нижньої Австрії [26] Нижня (Долішня) Австрія – один із дев'яти федеральних країв з адміністративним центром Санкт-Пельтен. «досі ані крапельки не змінилася». Нещодавно забандюрилося йому туди з’їздити. Той самий запах, сказав він, який остогид йому ще в дитячі роки, – запах нагромадженої вугільної смоли, відходка, збіжжя й підгнилих яблук. Тепер він вдихав його як аромат розкішного весняного дня. Він часто змушував себе уявити цей запах, раптово, де прийдеться. Майже завжди це вдавалося. Подібно до того, як майстрові ні з того ні з сього щастить зробити шедевр. Усе його дитинство виткане із запахів, вони зливаються, складаючи дитинство. Воно не вмерло, не обірвалося досі. А ще воно складається з гри слів і гри в м'яч, зі страху перед комахами-паразитами, дикими тваринами, темними завулками, бурхливими потоками, голодом, майбутнім. Хлопчиком бачив він і повзучу нечисть, і голод, і диких тварин, і бурхливі річки. І майбутнє, і огиду. Війна спомогла йому побачити те, чого ніколи не бачили люди, які не знали війни. Життя у великому місті постійно змінювалося сільським, адже вдачу дід мав непосидючу, як і він сам. Бабуся розумна, велична і недосяжна для простолюдинів. Дід брав із собою внука в нові місця, в балачки, в дорожню темряву. «Вони були властолюбиві», – мовив маляр.