Фрідріх Ґлаузер - Вахмістр Штудер

Власне, всі знали, що старий Еленбергер охоче наймає на роботу до своїх розсадників випущених на волю арештантів. Не тільки тому, що це дешевша робоча сила, ні; Еленбергерові, видно, було добре в їхньому товаристві. Ну що ж, у кожного свій пунктик, та й годі було заперечувати, що рецидивісти поводяться в старого Еленбергера цілком пристойно…

І звинувачувати хлопця в убивстві з грабунком тільки тому, що він у середу ввечері розміняв у «Ведмеді» сотню?… Шлюмф запевняв, що це його заощадження, він їх носив при собі…

Тринди-ринди!.. Заощадження!.. З платні шістдесят рапів за годину? Це за місяць круглим числом півтораста франків… За місяць – півтораста франків… За помешкання – тридцять… Харчування? Два з половиною франки на день для людини важкої фізичної праці – небагато. Сімдесят п’ять і тридцять – разом сто п’ять. Прання – п’ять… Сигарети, ресторан, танці, підстригтись, помитись у лазні… Лишається щонайбільше п’ять франків на місяць. І з цього він за два роки навідкладав триста франків? Не може бути! І носив гроші при собі? Важко повірити. Такі люди не можуть носити гроші в кишені й не тринькати їх… У банку? Можливо. Але просто так, у гаманці?…

А проте Шлюмф мав при собі триста франків. Не повністю. Дві сотенних банкноти й ще франків з вісімдесят. Штудер бачив протокол прийняття арештанта до в’язниці, якого підписав Шлюмф:

«Гаманець, у ньому 282 фр. 25 рапів».

Отже… Все сходиться! Навіть спроба втечі з бернського вокзалу. Безглузда спроба! Дитиняча! І все ж така зрозуміла. Адже цього разу йому світило довічне ув’язнення…

Штудер похитав головою. І все ж… І все ж…

Щось тут не так. Спочатку це було тільки враження, якесь неприємне відчуття. Вахмістра аж морозило. Як холодно в цій камері! Чи скоро той лікар прийде?

А може, Шлюмф і взагалі не хоче опритомлювати?

Груди лежачого хлопчини піднялись від глибокого вдиху, закочені під лоба очі ожили, й він глянув на вахмістра. Штудер аж відсахнувся.

Неприємний погляд. А Шлюмф роззявив рота й закричав. Хрипкий крик, ляк, протест, острах, жах… Багато дечого було в тому крикові. Він ніяк не хотів змовкати.

– Тихо! Тихо, чуєш? – шепнув Штудер. У нього аж серце закалатало. Врешті він зробив єдино можливе: затулив долонею роззявлений рот.

– Як лежатимеш тихо, – сказав вахмістр, – я ще посиджу тут коло тебе, а коли лікар піде, дам закурити. Чуєш? Я таки вчасно повернувся, – Штудер спробував усміхнутись, але та усмішка зовсім не подіяла на Шлюмфа. Правда, погляд його став сумирніший, та коли Штудер прийняв руку з його губ, Шлюмф тихо сказав:

– Нащо ви вийняли мене з зашморга, пане вахмістре? Важко знайти належну відповідь на таке запитання…

Надто коли ти не священик…

У камері запала тиша. Надворі цвіріньчали горобці. На подвір’ї внизу маленька дівчинка тоненьким голоском співала.

Тоді Штудер промовив раптом захриплим голосом:

– Слухай, ти ж мені розказував, що хочеш одружитись? Дівчина твоя… вона ж від тебе не відкинеться? А коли ти, як сам кажеш, не винен, то ще хтозна, чи тебе засудять. То невже ти не розумієш, що не міг утворити нічого дурнішого, як оця спроба самогубства? Це ж тобі закинуть як непряме визнання провини…

– Яка там спроба? Я справді хотів… Але Штудерові не довелось відповідати. В коридорі почулась хода, тоді голос наглядача Ліхті:

– Оце тут, пане докторе…

– О, ми вже ожили? – спитав лікар і взяв Шлюмфа за зап’ясток. – Штучне дихання? Чудово!

Штудер устав з ліжка й зіперся на стіну.

– Ну гаразд, – сказав лікар. – Що ж нам робити з ним далі? Небезпечний сам для себе! Потяг до суїциду! Знайома річ, знайома. Ми зажадаємо психіатричної експертизи… Правда ж?

– Пане докторе, я не хочу до божевільні, – гучно, виразно сказав Шлюмф і закашлявся.

– Он як? А чому? Ну що ж, тоді можна… У вас же тут напевне є камера для двох, Ліхті, й можна перевести його туди, щоб він не був такий самотній… Можна? Чудово…

Потім лікар спитав тихо, театральним шепотом, у якому чітко чулося кожне слово:

– А чого він такого наброїв?

– Герценштайнське вбивство, – таким самим виразним шепотом відповів наглядач.

– Ах так… – кивнув лікар засмучено – чи принаймні так здавалося. Шлюмф повернув голову й глянув на вахмістра. Штудер усміхнувся, Шлюмф теж усміхнувся. Вони розуміли один одного.

– А що це за добродій? – спитав лікар. Ті усмішки спантеличили його. Штудер ступив уперед так рішуче, що лікар аж відступив на крок. Вахмістр застиг перед ним струнко. Його бліде обличчя з дивно тонким носом якось не пасувало до вже трохи розповнілої статури.