Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Ми озиваємось:

– Французи!

І проходимо повз чорного янгола. Нам дихається вільніше. Небезпека повертає нам шляхетність… О! Вона ще далека, ще не така невідступна, вона ховається у безкраїх пісках. але світ уже не той, що досі. Він показує нам пустелю в усій її пишноті. Загін бунтівних маврів, що йде і ніяк не дійде сюди, надає пустелі божественної величі.

Зараз одинадцята вечора. Люка повертається з радіостанції і заявляє мені, що опівночі буде літак з Дакара. На борту все гаразд. Десять хвилин на першу пошту вже перекладуть до моєї машини, і я полечу на північ. Ретельно голюсь перед щербатим люстерком. Від часу до часу, з рушником навколо шиї, підходжу до дверей і вдивляюсь у далекі піски: ніч ясна, але вітер стихає. Повертаюсь до люстерка. Розмірковую. Коли стихає вітер, що не вгавав місяцями, в небесах іноді трапляється сум’яття. А мені час лаштуватися в політ: аварійні ліхтарики почеплено до паса, висотомір, олівці при мені. Йду до Нері, мого бортрадиста цієї ночі. Він теж голиться.

– Все гаразд? – питаю його.

На разі все гаразд. Ця вступна частина польоту є найпростішою. Але раптом я чую, як щось потріскує: бабка б’ється об мій ліхтарик. Не знати чому, моє серце відгукується щемом.

Знову виходжу і дивлюсь – ніч ясна. Поближня скеля чітко, як удень, вирізняється на тлі неба. У пустелі панує непорушна тиша, мовби у дисциплінованому домі. Аж тут об мій ліхтарик ударяються зелений метелик і дві бабки. І знов у мене виникає невиразне відчуття чи то радості, чи то побоювання – ледве вловиме, воно піднімається з глибин душі. Наче чиясь звістка долинає здаля. Може, інтуїція щось підказує? І знову виходжу – вітер геть ущух. Так само прохолодно. Але я вже отримав застереження. Здогадуюсь… мені здається, що здогадуюсь, на що мені чекати. Чи правильно я здогадуюсь? Ні небо, ані піски не подали мені знаку, але зі мною говорили дві бабки і зелений метелик.

Я видираюсь на бархан і сідаю лицем на схід. Якщо мій здогад слушний, «Це» не забариться. Що мали б тут робити бабки, за сотні кілометрів від внутрішніх оаз? Дрібні уламки, прибиті до берега свідчать про те, що десь у морі лютує ураган. Так само ці комахи підказують мені, що зі сходу суне піщана буря, що вимела всіх зелених метеликів з далеких пальмових гаїв. Мене зачепило її піною. І врочисто, бо він є запорукою, врочисто, бо він є погрозою, врочисто, бо він несе бурю, знімається східний вітер. До мене ледве долинає слабке зітхання. Я на останньому рубежі, якого досягла знеможена хвиля. Вже за двадцять кроків за мною не колихнулась жодна гардина. Сахара лише раз, єдиний раз обпалила мене пестощами, що здавались смертельними. Але я знаю, за кілька секунд пустеля зведе віддих і зітхне вдруге. Не мине трьох хвилин, і затріпоче вітровказ на нашому ангарі. Не мине й десяти – і небо застелить хмарами піску. Зараз ми ринемо в це полум’я, у вогняне пекло пустелі.

Та не це мене хвилює зараз. Я сповнений дикунської радості з того, що з півслова зрозумів таємну мову пустелі, з ледь помітних ознак угадав майбутню небезпеку, прочитав люту погрозу у тріпотінні крилець бабки.

У Сахарі ми стикаємося з непокірними маврами. Вони приходять з недоступних нам глибин пустелі, над якими ми тільки іноді пролітали. Ці маври насмілюються навіть заїжджати до Джубі чи Сіснеро, щоб купити хліба, цукру або чаю, і знову розчинитися у таємничих далях. За нагоди таких наїздів ми намагались приручити декого з них.

Наприклад, впливових вождів ми, іноді, з дозволу авіакомпанії, брали в повітря, щоб показати їм світ з борту літака. Ішлося про те, щоб збити з них пиху, бо вони вбивали бранців не стільки з ненависті, скільки зі зневаги до наших. Коли наші шляхи перетиналися десь поблизу форту, вони навіть не опускались до проклять. Вони відвертались і плювали. Їхні гордощі походили з ілюзії всемогуття. Скільки з них, виступаючи в похід з загоном у триста рушниць, повторювали мені: «Вашій Франції пощастило, що до вас більше ста днів путі…»

Отож, ми брали їх на повітряні прогулянки, а трьом з них навіть пощастило побувати у тій незнаній Франції. Вони були одноплемінцями тих, що якось літали зі мною до Сенегалу і плакали там, побачивши дерева.

Знову відвідавши потім їхні шатра, я почув захоплені розповіді про мюзик-холи, де танцюють серед квітів голі жінки. Ці люди зроду не бачили ні дерева, ні фонтану, ні троянди, тільки з Корана вони знали про сади, де дзюрчать струмки, і, за Кораном, то є рай. Рай та його прекрасних бранок купують дорогою ціною – гіркою смертю у пісках від кулі невірного, по тридцяти роках злиднів. Та Бог ошукав маврів – виявляється, французам він дарує скарби раю, не правлячи нічого взамін – ні випробувань спрагою, ні смерті. Нині ж старі вожді розмріялися. Скидаючи оком на голі піски Сахари, що стеляться круг шатра і аж до самої смерті обіцяють їм хіба що найубогіші задоволення, старі вожді дозволяють собі вилити, що накипіло на душі: