Антуан де Сент-Екзюпері - Земля людей (збірник)

Але бракує вина – нема чим відзначити зустріч. Нема чим поздоровкатись. Яка нестерпна ганьба…

– Хоч би він швидше повернувся. Так на нього чекаю…

– А де він, сержанте?

Сержант киває на піски:

– Хто й зна – він усюди, наш капітан!

Цілком реальною була та ніч, яку ми згаяли на терасі форту, розмовляючи про зірки. Більше не було на що дивитися. А вони сяяли у повному складі – як у польоті, але непорушні.

У польоті, коли ніч аж надто гарна, іноді забуваєшся і не стежиш за кермом, гадаючи, що машина йде рівно. Насправді, літак потроху починає хилитися ліворуч, і раптом під правим крилом з’являється селище. У пустелі немає селищ? Отже, то рибальські човни вийшли в море. Але на просторах Сахари не трапляється рибальських флотилій? Тоді, що? Тоді всміхаєшся на свою помилку. Тихенько вирівнюєш літак. І селище повертається на своє місце. Почеплюєш до неба сузір’я, що, було, зірвалось. Селище? Так. Селище зірок. Але звідси, з висоти форту, видно лише задубілу пустелю, нерухомі піщані хвилі. Сузір’я міцно тримаються на небі. А сержант просторікує про них:

– Дарма! Я вмію орієнтуватись… Як іти просто на оту зірку, потрапляєш в Туніс.

– А ти сам з Туніса?

– Ні. У мене там кузина.

Западає тривала мовчанка. Та сержант не наважується щось від нас приховувати:

– Коли-небудь подамся до Туніса.

Звісно, не в такий спосіб, не пішки, не по зірках. Хіба що в поході, коло пересохлого джерела, його пойме поетичне марення. Тоді все переплутається – зірка, кузина, Туніс. Тоді почнеться той натхненний марш, в якому профани вбачають лише страждання.

– Я попросив у капітана відпустку – з’їздити в Туніс, відвідати кузину. А капітан відповів…

– То що відповів?

– Відповів: на світі кузин не бракує. І вирядив мене в Дакар, бо це не так далеко.

– Вона вродливиця, твоя сестра?

– Та, що в Тунісі? Ще б пак! Вона білявка.

– Ні, а та, що з Дакара?

Ми ладні були тебе розцілувати, сержанте, за твою сумовито-ображену відповідь:

– Вона була муринка…

Сержанте, що для тебе Сахара? Це Бог, що невпинно йде до тебе. І ніжний спогад про кузину-білявку десь за тисячі кілометрів піщаних просторів.

А чим є пустеля для нас? Для нас пустеля є тим, що народжувалося всередині нас. Те, що ми пізнавали в собі самих. Ми теж тієї ночі були закохані в капітанову кузину…

Розташований на межі непідкорених земель Порт-Етьєн не є містом. Там є тільки невеличкий форт, ангар і дерев’яний барак для екіпажів. Пустеля довкола настілки безживна, що Порт-Етьєн, попри свої скромні військові ресурси, абсолютно неприступний. Щоб його атакувати, треба перейти море піску під палючим сонцем, а доки ворог сюди дістанеться, в нього не залишатиметься ні снаги, ні запасів води. А проте, скільки люди пам’ятають, Порт-Етьєну завжди загрожував наступ войовничих племен з півночі. Щоразу, завітавши до нас на склянку чаю, капітан, комендант форту, показує на мапі, як наближається ворог, ніби в легенді про прекрасну принцесу. Але бунтівні племена ніколи не досягають форту – розчиняються в пісках, ніби у воді, і ми називаємо їх привидами. Гранати і набої, що їх вечорами роздає нам уряд, мирно сплять у скринях коло наших ліжок. Під захистом нашої убогості нам не має потреби воювати з кимсь, крім тиші. Люка, начальник аеропорту, день і ніч накручує грамофон, що тут, вдалині від життя, промовляє до нас призабутою мовою, збуджуючи безпідставну нудьгу, що нагадує спрагу.

Того вечора ми вечеряли у форті, і комендант з гордістю показував нам свій сад. Із Франції, за чотири тисячі кілометрів, йому надіслали три ящики справжнього чорнозему. З нього вже вигулькнули три зелених листочки, і ми обережненько пестимо їх, як вишукану коштовність. Капітан називає їх своїм парком. Тож, тільки-но здіймається у пустелі вітер, що все спалює своїм подихом, парк ховають у льох.

Ми мешкаємо за кілометр від форту, і, по вечері, повертаємось до себе при місячному сяйві. Під місяцем пісок рожевий. Нам бракує багато чого, а все-таки пісок рожевий. Одначе лунає окрик вартового, і світ знову стає тривожний і схвильований. Це сама Сахара лякається наших тіней і перевіряє, хто йде, бо звідкись там суне ворог.

У перегукуваннях вартових чуються всі голоси пустелі. Пустеля вже не порожня: караван маврів є магнітом уночі.

Ми могли би почуватись у безпеці. Та де там! Хвороби, катастрофа, бунтівні племена – на шляху безліч загроз! На землі чоловік є ціллю для підступних стрільців. Але сенегалець-вартовий нагадує нам про це, ніби пророк.