Франц Верфель - 40 днів Муса-Дага

Виклавши свої ідеї про державну політику Туреччини, він на закінчення сказав:

– Війна принесе зміни в усіх галузях.

Ґабріель сприйняв ці слова як добре пророцтво. Але мюдір раптом відкинувся назад, і Ґабріель побачив перекошене безпричинною, здавалося б, злістю веснянкувате обличчя.

– Будемо сподіватися, що не станеться ніяких таких подій, які змусили б уряд дати відчути певній частині населення, що влада може бути і нещадно суворою.

Коли Багратян звернув на вулицю, що виходила до міського базару, він прийняв два рішення. Перше: якщо його покличуть, піти на будь-які жертви, але відкупитися від військової служби. Друге: непомітно та спокійно дочекатися кінця війни в мирній тиші йогонолукського маєтку. Позаяк зараз – весна 1915 року, то загальне перемир’я буде укладено через кілька місяців: у вересні або жовтні. Жодна з воюючих сторін не зважиться на нову зимову кампанію. А поки що треба за можливості зручно влаштуватися і потім якнайшвидше повернутися додому, в Париж.

Базар потягнув його за собою. Той потік, що, на відміну від європейських вулиць, не знає ні поспіху, ні припливів і відливів, а неухильно і розмірено котиться казна-куди, як час – до вічності. Здавалося, що перебуваєш не у Богом забутому провінційному містечку Антіохії, а в Алеппо чи Дамаску. Настільки нескінченні та багатолюдні були обидва рукави ринкового потоку, що струмує в протилежних напрямках. Турки в європейському одязі, з тростинами, в накрохмалених комірцях і фесках, купці та чиновники. Вірмени, греки, сирійці – також в європейських строях, розпізнати їх можна за своєрідними головними уборами. Між ними раз по раз трапляються курди та черкеси в національних одежах. Більшість із них відкрито носить зброю. Уряд, який підозріло коситься на кожен складаний ножик у християнина, дозволяє нестримним гірським племенам мати сучасні гвинтівки і навіть сам обдаровує їх зброєю.

Ось місцеві селяни-араби. І подекуди – бедуїни з півдня, в довгих, спадаючих складками плащах кольору пустелі, в чудових тарбушах [16] Тарбуш – різновид фески ( турец. ). , що закінчуються довгою, до плечей, шовковою китицею. Жінки в чаршафах [17] Чаршаф – головне покривало ( турец. ). – національному вбранні мусульманок. Трапляються, правда, й емансиповані молодиці, котрі не ховають обличчя, в сукнях, з-під яких видно ноги в шовкових панчохах. Часом у людському потоці продріботить, низько опустивши голову, важко навантажений віслючок, цей безнадійний трудяга тваринного світу.

Ґабріелю здавалося часом, що це одна і та ж тваринка, що раз по раз виникає перед очима, невпинно киваючи головою, і, мабуть, той самий халамидник, котрий вів його за повід. Але все тут, весь цей світ – чоловіки, жінки, турки, араби, вірмени, курди, солдати в зеленувато-коричневих одностроях, віслюки та кози – усі вони, корячись єдиному ритму, злилися в якесь невимовне ціле: повільний, широкий крок перевальцем, нестримний потяг до якоїсь мети, пізнати яку не дано. Ґабріель згадав запахи дитинства. Запах киплячої кунжутної олії, що розноситься по всьому провулку з казанів із варивом. Запах рясно приправлених часником баранячих фрикадельок, що клекотіли в підливі на пательнях, поставлених прямо на вугілля. Запах гниючих овочів. І все перекриває людський запах, запах людей, котрі сплять уночі в тому ж одязі, який вони носять удень.

Упізнав чоловік і палкі наспіви вуличних торговців:

– Jа rezzak, jа kerum, jа fellah, ja alim.

Як і раніше, самозабутньо виспівує хлопчик із кошиком, котрий торгує круглими білими хлібинами:

– О, Боже-живильнику, о многомилостивий, о Вседержителю, о Всезнаючий!

Як і раніше, звучало стародавнє зазивання, що славить свіжі фініки:

– О, смуглянко моя, о смуглянко пустелі, о панно!

І, як і раніше, гортанно вигукує торговець салатом:

– Ed doim Аllah, Аllah ed doim!

А те, що один лише Бог – вічний, мало, вочевидь, втішити покупця при огляді товару.

Ґабріель купив беразік – булочку, намащену виноградною патокою. Цей «ластів’ячий дзьобик» також пам’ятний із дитинства. Та, ледь надкусивши, чоловік відчув огиду і тут же віддав перепічку хлопчику, котрий, як зачарований, дивився йому в рот. На кілька секунд Ґабріель заплющив очі – до того раптом його знудило.

Що ж сталося і чому так змінився світ? Тут, у цій країні, він народився. Тут він мав би почуватися своїм. Але чи це можливо? Цей базарний потік, що струменить нестримно і розмірено, змусив Ґабріеля засумніватися: а чи тут його батьківщина? Він це відчував, хоча мерехтливі замкнуті обличчя на нього не дивилися. А молодий мюдір? Він прийняв Ґабріеля з повагою, дуже чемно. «Знатний рід Багратянів». Але тепер Ґабріель збагнув, що цей люб’язний прийом укупі зі «знатним родом Багратянів» були просто знущанням. Більше того: ненавистю під маскою ввічливості. Та ж ненависть захопила його в цьому ринковому потоці. Обпікала шкіру, колола спину. А по спині і справді від страху раптом сироти забігали, ніби чоловіка переслідували, хоча нікому тут до нього не було діла. У Йогонолуку, у великій та рідній домівці, він про таке й не здогадувався!