Стефан Цвейг - Магеллан. Амеріґо (збірник)

І тоді, зовсім несподівано, цей невідомий, непоказний капітан Магеллан постає із забуття свого існування і з пафосом цілковитої впевненості заявляє: «Протока між Атлантичним і Тихим океаном існує. Я переконаний в цьому і знаю, де саме, в якому місці. Дайте мені флотилію, і я вкажу це місце й зі сходу на захід обігну всю земну кулю».

От ми й підійшли, власне, до самої таємниці Магеллана, яка впродовж віків не дає спокою вченим і психологам. Сам по собі, як сказано вище, проект Магеллана нітрохи не відзначався оригінальністю: по суті, він ставив собі за мету те ж саме, що й Колумб, Веспуччі, Кортереал, Кортес і Кабот. Отже, новим у його задумі є не самий проект, а та приголомшлива імперативна впевненість, з якою Магеллан твердить про існування західного шляху в Індію. Бо від самого початку він не говорить скромно, як інші: сподіваюсь де-небудь знайти paso – протоку. Ні, він із залізною впевненістю заявляє: «Я знайду paso. Бо я знаю, лише я один, що існує протока між Атлантичним і Тихим океаном, і я знаю, де саме мені її шукати».

Але звідки Магеллан – ось у чому загадка – міг наперед знати, де знаходиться ця протока, яку даремно розшукували всі інші мореплавці? Сам він під час своїх подорожей ніколи навіть не наближався до берегів Америки, як і його товариш Фалейру. Якщо він з такою певністю твердить про наявність протоки, то, виходить, про її існування й географічне положення він міг довідатись тільки від якогось із своїх попередників, що бачив цю протоку ipsis oculis. А якщо інший мореплавець бачив її до Магеллана, тоді Магеллан (яка вельми делікатна ситуація!), виходить, зовсім не уславлений першовідкривач, яким його увічнила історія, а всього-на-всього плагіатор, узурпатор чужої слави. Тоді Магелланову протоку так само несправедливо названо йменням Магеллана, як Америку несправедливо названо іменем Америго Веспуччі, бо він її ніколи не відкривав.

Отже, таємниця Магелланової історії, власне, вичерпується одним запитанням: від кого і яким чином непримітний португальський капітан одержав такі надійні дані про існування протоки між двома океанами, що зважився здійснити те, що доти здавалося нездійсненним, а саме навколосвітнє плавання? Першу згадку про те, на підставі яких даних Магеллан анітрохи не сумнівався в успіху своєї справи, ми завдячуємо Антоніо Пігафетті, найвірнішому його супутнику й біографу, котрий повідомляє: навіть коли вхід до тієї протоки уже був у них перед очима, ніхто в усій флотилії не вірив у те, що обидва океани можуть бути з’єднані між собою. І тільки Магеллан у ту мить лишався непохитним у своїй переконаності, бо він, за його словами, достеменно знав про існування цієї, нікому не відомої протоки, і знав він це завдяки карті знаменитого космографа Мартіна Бегайма, яку свого часу розшукав у секретному архіві португальського короля. Це повідомлення Пігафетти саме по собі видається цілком правдоподібним, оскільки відомо, що Мартін Бегайм аж до самої смерті (1507) дійсно був придворним картографом португальського короля. До того ж ми знаємо, що небалакучий шукач Магеллан завчасу добився доступу до цього секретного архіву. Однак цей Мартін Бегайм – і тут розгадка головоломки стає ще більш захопливою – особисто не брав участі в жодній заморській експедиції і вражаючу звістку про існування paso в свою чергу міг почути тільки від інших мореплавців. Виходить, що й у нього були попередники. Тоді знову напрошується запитання: хто ж були ці попередники, ці невідомі мореходці? Кого, нарешті, вважати першовідкривачами? Чи правда, що якісь інші португальські кораблі ще до виготовлення цих карт і глобусів досягли таємничої протоки, що з’єднує Атлантичний океан з Тихим? І що ж? Неспростовні документи свідчать, що й справді ще на початку століття декілька португальських експедицій (одну з них супроводжував Веспуччі) обстежили узбережжя Бразилії, а може, й навіть Аргентини; отож саме вони й могли бачити paso.

Однак – виток за витком – постає ще одне запитання: як далеко дійшли ті таємничі експедиції? Чи й справді аж до самого проходу, до Магелланової протоки? Твер-дження про те, що інші мореплавці ще до Магеллана знали про існування paso, довгий час ґрунтувалося на отому єдиному повідомленні Пігафетти та на глобусі Йоганна Шенера, що зберігся донині й на якому, на превеликий подив, ще 1515 року, отже, задовго до відплиття Магеллана, було ясно позначено протоку на півдні (щоправда, зовсім в іншому місці, ніж насправді). Проте від кого саме одержали цю інформацію Бегайм і німецький вчений, так і лишається нез’ясованим. Річ у тім, що в ту епоху Великих відкриттів кожна нація з комерційних ревнощів пильнувала за тим, аби результати експедицій зберігалися в суворій таємниці. Вахтові журнали капітанів, записи лоцманів, карти і портулани слід було негайно віддавати до схову в лісабонську Tesoraria. Своїм едиктом від 13 листопада 1504 року король Маноел під страхом смертної кари заборонив «розголошувати дані про судноплавство потойбіч ріки Конго, аби чужоземці не змогли скористатися з відкриттів, зроблених Португалією». Тож коли питання про пріоритет, здавалося б, відпало як абсолютно зайве, несподівана знахідка пізнішого часу пролила ясність на те, кому саме Бегайм і Шенер, а зрештою, й Магеллан завдячують своєю обізнаністю. Ця знахідка являє собою всього лиш німецьку брошурку, надруковану на препоганому папері, під назвою «Copia der Newen Zeytung aufi Presillg Landt» («Копія нових вістей з Бразильської землі»); ця брошурка була донесенням, посланим на початку шістнадцятого століття з Португалії відомому торговельному дому Вельзерів в Аугсбурзі одним з його португальських посередників. В ньому жахливою німецькою мовою повідомляється, що якесь португальське судно десь на сороковому градусі південної широти відкрило й обігнуло cabo, себто мис, подібний до мису Доброї Надії, і що за ним зі сходу на захід простягається широка протока, яка нагадує Гібралтар і яка веде до іншого моря, так що цим шляхом дуже просто можна вийти до Молуккських островів – «Островів прянощів». Таким чином, це повідомлення незаперечно стверджує, що Атлантичний і Тихий океани сполучені між собою – quod erat demonstrandum [34] Що й потрібно було довести ( лат. ). .