Григорій Тютюнник - Вир

– Северин, – покликав його Оксен, під’їхавши.

Джмелик притримав коня і озирнувся, веселе обличчя його зробилося дражливим.

– Ну, чого? – запитав він грубо.

– Запитати тебе хочу: навіщо ти бунтуєш чесних колгоспників?

– Сергій накапав?

– Не твоє діло. А ти запам’ятай одне: в’юни які спритні, а й тих у підрешітку ловлять.

– Не лякай, я не з плаксунів.

– Я не лякаю, а шкодую, що не розкендюшив у тридцять другому році увесь ваш джмелячий рід. Тепер би легше було.

– А чого жаліти? – здивувався Джмелик. Він шкірився, але обличчя його і особливо очі віяли холодом. – Воно й зараз ще не пізно. Тільки дзенькни в район по телефону…

– Нам не горить. Встигнемо.

– А як не вдасться?

– Це ти про що? – рвучко обернувся Оксен, лютіючи очима, і навіть припинив свого стригунця.

Джмелик весело, але разом з тим і якось жадібно затріпотів ніздрями:

– Щось ти дуже боязким зробився, предсідатель, – уже голосно зареготав він і, вдаривши каблуками коня, пустився вскач за підводами, що вже з’їжджали на Беєву.

У сім’ї Вихорів повелося так, що Йонька вважав себе за хазяїна двору і був переконаний, що якби не він, то господарство б захиріло, хлів завалився, а корова здохла б, а насправді ж всьому давала лад Уляна, і тільки дякуючи їй проквітало домашнє господарство. Йонька був якийсь невдаха, і все йому не в руки потрапляло, а ковзало поміж пальцями. Приміром, Йонька, поцмокуючи люлькою, говорив, що вигідніше продати овець і купити кіз або що треба продати корову і прикупити овечок, Уляна того не заперечувала, хоча знала, що ні того, ні другого робити не можна, бо в господарстві і масла, і молока, і овечого лою потрібно: зимою Гавриловим дітям тільки й рятунок від простуди, що парене молоко з лоєм. Та й те сказати – заріжеш вівцю, м’ясо на поставку, а шерсті трохи здаси, а то таки трохи й вигадаєш дітям на рукавички, а може, і на сірячину назбираєш. Йонька говорив, що треба зробити курник із глини, Уляна не заперечувала, хоч робила своє, тобто й пальцем не ворушила для того, щоб будувати той курник, бо знала, що в тому немає необхідності: клуня он пуста, держи курей хоч тисячу. Йонька бачив, що в господарстві нічого не робиться так, як він велить, гримав дверима, сердився і навіть сікався до Уляни з кулаками, а вона ходила тиха і присмирніла, як черниця після молебня, потурала господареві у всьому, знаючи, що буря перегуде і буде не так, як він хотів, а так, як вона хотіла, і що Йонька про все забуде і через кілька днів уже буде з нею сперечатися, що це він говорив, щоб кури зимували в клуні, а не вона.

Цього ранку Йонька встав удосвіта, коли шибки на вікнах були іще чорні і по Троянівці в синій імлі хрипко горланили півні. Нацупив на себе сто раз латаний кожух і, не сказавши нікому слова, вийшов надвір. Тільки Уляна розтопила в печі, влетів у хату, немов із пожежі:

– Буди Гаврила і Тимка. Бики у дворі ждуть.

– Куди ж це? – заклопоталася стара. – Я ще й снідати не зварила.

– Еге, будемо тебе ждати, доки ти тут намоняєшся. Ну, йди, чого витріщилась?

Уляна, зітхнувши, накинула на плечі теплу хустку, почовгала з хати.

Через кілька часу кремезний Гаврило покульгував біля гарби, здивовано знизував плечима.

– Що це він задумав? – питав він у сердитого зі сну Тимка, що прикручував вірьовку до розорин.

– А чорт його знає! Хіба в нього допитаєшся?

Прийшов Йонька – мовчазний, заклопотаний, взяв волів за налигач, потяг із двору.

Через сонне село пройшли майже галопом. Йонька безнастанно стьобав биків батогом, і маленька постать його метлялася, як прив’язаний до налигача рептушок із сіном. Коли виїжджали на Беєву гору і бики ступали повільніше, він заметушився, як циган у чужій конюшні.

– Підсобляйте. Чого плентаєтесь, мов сонні.

– А що підсобляти? Пусту гарбу тягти?

– Хоч би й так. Волики он як хекають.

– То ви нас запряжіть, – порадив Тимко.

– Ет, що з тобою, дураком, балакать!

Вихопилися на гору, від биків потягло свіжими кізяч-ками. Ярмо рипіло і подзенькувало занозами; Йонька, учепившись за налигач, усе погейкував та цьвохкав батогом. В хутір Ковбики приїхали затемна. Йонька зайшов у чиєсь подвір’я на самому краю хутора, побудив собак, вони скажено рвалися із ланцюгів, готові змегелити Йоньку разом із кожушиною. Рипнули двері. В темряві зачорніла людська постать, притишеним голосом втихомирила собак. Йонька про щось пошептався із незнайомцем і швидко повернувся назад.

– Держи за мною.