Григорій Тютюнник - Вир

– А ніяк не накладешся! – вилаяв його Латочка, але Охрім не слухав його, продовжував своє діло.

Після обіду Оксен знову сіяв разом із Бовдюгом. В глухому кінці гін, подалі від людей, зупинилися на перекур.

– Скажи, Бовдюг, що ти про мене думаєш? – тихо запитав Оксен, згортаючи цигарку.

– А ти не розгніваєшся?

– За що? Адже сам на рожен лізу.

Бовдюг поворушив вусами, поправив на голові шапурину, сказав через силу:

– Добрий ти дуже. На твоєму місці суворішому треба бути.

– Гнат суворий, а ви про нього що говорите?

– Що не говоримо, а боїмося.

– Хіба людей боятися треба, їх треба поважати.

– Воно ж і повага від того, що боїшся, – закінчив розмову Бовдюг і пішов до сівалки.

В другій половині дня вітер стих. Із-за обрію стали накочуватися хмари, що громадилися все більше і більше, з білих робилися попелястими; потім стали бузиновими; нарешті завирували, закипіли і тяжко рушили вперед, підминаючи під себе небо, опускаючись все нижче і нижче, так, що на землі ставало все важче і важче дихати людям. Птахи, вириваючись у сизі присмерки степу, не могли залітати дуже далеко і високо, бо крила їх робилися зволоженими, і вони опускалися зовсім низько, майже до самої землі. Від бузинової хмари степом рухалася широка чорна тінь, яка вже покрила степові могили і довжанські ліси, і їх уже зовсім не було видно. Вона повільно наближалася і до сівачів, дихаючи на них свіжістю близького дощу і фарбуючи все в чорну зловісну фарбу. Потім хмари застигли, перестали рухатися, і сторожке мовчання оволоділо небом і землею, і так продовжувалося хвилину-дві, потім кілька важких і лапатих дощових капель упали на круп коня, з ляскотом розбилися на ньому і покотилися вниз по сухій шерсті, і раптом вони заскакали скрізь – по людях, по конях, по ріллі; прострочили раз, вдруге, згортаючи в груддя пилок, і линув дощ, рясний, веселий, благодатний, покотився туманом по степу, заграла, зарокотала, захлюпала по ярах вода, і цей веселий шум освіжив і обновив степ і людей і викликав у них дитячий радісний настрій.

– Дощик. Та, далебі, й гарненький, – радів Хома, сяючи очима, і навіть не покривав себе шматочком брезенту. Краплі дощу дріботіли йому по картузику, потрапляючи іноді й за шию, від чого Хома розніжено повискував і, сміючись, приказував: – А щоб тебе дощик намочив!

Охрім сидів, скулений, накритий мішком, і нагадував монаха, якого витурили з монастиря за п’янку, – таке було в нього страдницьке обличчя і понурі очі. Йому теж було весело, але свою веселість він проявляв тим, що корчив смішні міни.

Бовдюг дивився на заслону дощу чисто з господарської сторони і теж радів, що після цієї зливи добре підуть рости посіви; Сергій жирував із Гараськом та виштовхував його з-під гарби на дощовицю. Гараськові тільки того й треба було. Він вискочив на дощ і, кумедно присівши, поляпав себе руками по стегнах і, зробивши дурнувате обличчя, закричав: «Ку-ку-рі-ку!»

– На дощ, чи що? – засміялися з-під воза.

В цей час в тумані водяних полотен майнуло щось на коні, і Джмелик, весь мокрий до нитки, шмигнув під воза. Сорочка його збрижилась на животі, волосся мокрими пасмами спадало на лоба.

– Мабуть, від самої Троянівки тебе прало?

– На Гострому горбі застав мене дощ.

– Чого не сховався та не перечекав?

– Де? У ховраховій норі? – засміявся Джмелик і трусонув мокрим чубом.

– Сівалку справив?

– Привіз он сошники.

Дощ лив як із відра, небо закаламутилося і зробилося глиняного кольору; раптом біле сліпуче світло різонуло по очах людей і почувся сухий тріск; люди під мажарою затихли, коні стояли, піднявши вгору морди, прищуливши вуха, і враз загоготіло по всіх небесах, покотило каміння, загримотіло, віддаляючись і затихаючи.

– Раз косарики забули поприбирати коси під час грози та й повстромляли їх кіссячками в землю…

– Та й що ж із ними сталося? – насмішкувато запитав Сергій, дивлячись на Хому.

– А те, – відповів Хома, уважно прислухавшись, чи не гуркоче грім, і опасливо відсуваючись від металевої шини, якою було обкуто колесо, – а те, що спалило їх на вугіллячко. І на свіжий вітерець носили, і в земельку закопували – нічого не пособило.

– А в Пасядах одна жінка труби не закрила, – втрутився й собі Охрім, висуваючи обличчя з мішка, – так воно як улетіло – горшки поперекидало, заслінкою шпурнуло аж до дверей, а тоді вискочило у вікно, а біля вікна якраз бочка з водою стояла, в тій бочці викупалося, а тоді – шар-рах у бересток! – і до пенька спалило. Я знаю, де той і дядько живе. У нього на вербі чорногуз гніздо намостив.