Григорій Тютюнник - Вир

– Хай йому тямиться, яке гаряче, – засичав Хома, опікшися кулешем.

– Студи, дураче, – порадив Латочка.

– А пшінце розкипіло та й добреньке. Коли б ще дав бог курятинку, а ще краще перепелятинку, то вже б справжнісінький чумацький був кулешик.

– Е, блат, який ротатий! Чого захотів.

У Охріма вушка вгору – вниз, вгору – вниз, швидкошвидко, як у кролика; ложкою гребе, як лопатою.

– Коли б до роботи такий, як до їжі, – гуде на нього Бовдюг.

На його вусах зависло розварене пшоно, тремтить, як росиночки.

– А скажете – ні? Я більше всіх посіяв, – виправдовується Охрім.

Бовдюг їсть поважно і більше не вступає в розмову. Сергій Золотаренко сміється очима, спостерігаючи, як у німому двобої Охрім і Гарасько віднімають один у одного шматочок сала, горнучи кожен до себе ложкою. Боротьба їх марна: Латочка загріб собі.

– Які проворні, – дорікає він і світить оком на Охріма та Гараська.

– Раз на фінській війні… – починає Охрім, видимо, щось пригадавши, але Бовдюг перебиває його, звертається до Оксена:

– Ти, голово, не журися. Через день-два закінчимо.

– Як так сіятимемо, – до осені вистачить.

– Істинно. Раніше було сніжок із землі, – ячмінець в грязь – і князь.

– Натурально. Як ви цього не розумієте?

– Та ми розуміємо… Тільки…

Бовдюг ворушить підвусниками, тупо дивиться в казанок із кашею, ніби не знає, що далі сказати.

– Тільки більше на присадибні ділянки дивимося, чим на артільне. Несвідомість наша.

– А я тобі кажу, – говорить Латочка, облизуючи ложку і потім ховаючи її в торбу, – від натури все. Яка в кого натура, така й совість. Один бідний, та чужого не візьме, другий по горло має, а краде. Зустрічає мене якось Гнат, дивиться-дивиться на мою худорбу, а тоді й питає: «Навіщо ти, Андрію, на світі живеш? Яка з тебе користь громаді? На тобі, знаєш-понімаєш, карбованець, купи кулю і застрелися». А я йому й відповідаю…

Латочка став на коліна, одне око в нього ще дужче примружилося, друге засвітилося недобрим вогнем, лице зробилося знущально-насмішкуватим.

– А я й кажу: на тобі три карбованці, купи три кулі, побий сім’ю і себе, дурака, до спілки.

Біля казанка всі вибухнули дружним реготом.

– Якби він був розумний, такого б не сказав. А за присадибні ділянки – все правда. Ти гарантуй мені трудодень, тоді й побачиш, як я працюватиму. А даром, брате, музика не грає, піп молебня не служить.

Хома опустив очі, махнув рукою:

– Хай йому тямиться, таким балачкам! Балакали б про що-небудь друге.

– А ти хвостом не крути і за чужі спини не ховайся, – засвітив на нього оком Латочка. – Як Оксена не було – до гурту підпрягався, а побачив – зараз тобі язик у петлю скрутило.

– Оце тобі на та радуйся! – спалахнув лицем Хома і ще нижче опустив голову. – Буцімто я говорив більше за вас.

– Не в тім діло скільки, а в тім – про що. Як тебе тут не було, Оксене, то ми про дещо говорили поміж собою. Може б, ми комусь іншому і не сказали, а тобі скажемо. Ти – людина партійна, з нашого-таки й села, так що з тобою можна без шапкування, а по-простому. Оце ми тут говорили, що вийшла така постанова: достроково закінчується сівба – бригадирові видається премія: патефон, самокатка або годинник; портрет того бригадира висить на червоній дошці. А нам, рядовим, що? Анічогісінько.

«Так ось хто тут здіймає шарварок», – подумав Оксен, вдивляючись у сухеньку постать Латочки.

– Бачите, товаришу голова, – спалахнув Сергій Золотаренко. – Вони й досі на ті місця моляться, де колись їхні клуні стояли. А ви скажіть просто: не хочете сіяти – ми організуємо молодіжну бригаду – і без вас обійдемося. Без ваших шкурницьких інтересів.

– Еге, ти, блате, розумний, та в один бік, – загарячився Латочка. – Хай на тобі власні діти штани та сорочку обірвуть – і ти зробишся шкурником.

– Ніколи цього не буде!

– Іч, який комісар виськався. Моню на губах витри. – І витру. А у вас тут одна ватага. А Джмелик ваш отаман.

– Яка ватага? – насурмачився Бовдюг. – Що ми, потвоєму, – банда?

– Ні, ви просто саботажники.

Сергій звівся на ноги і легко поніс по ріллі своє м’язисте і легке тіло.

Біля казана запала неприємна мовчанка.

– Таке, як на дощик збирається, – перегодом обізвався Хома.

– Треба, – погодився з ним Бовдюг.

Латочка нічого не сказав на цю пусту розмову і, затягши шию у комір сірячини, прислонився спиною до колеса, щоб трохи подрімати після обіду. З-під гарби долітав один і той же звук, який дражнив усіх: то Охрім вишкрібав ложкою казанок.