Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

«Вернон-готель» непомітно тулився на розі майдану в Белґравії. [1] Белґравія – дільниця в західному Лондоні. Він був не великий і не дуже комфортабельний, але саме його незручність вважалася перевагою, що обгороджує обраних відвідувачів. З усіх незручностей особливо цінувалася одна: в готелі одночасно могло обідати не більше двадцяти чотирьох людей. Єдиний обідній стіл стояв під відкритим небом, на веранді, що виходила в один із найгарніших старих садів Лондона. Таким чином, навіть цими двадцятьма чотирма місцями можна було користуватися тільки в хорошу погоду, що, ще більше ускладнюючи задоволення, робило його тим більше бажаним. Власником готелю був єврей на прізвище Левер, котрий заробив майже мільйон саме тим, що зробив доступ у нього вкрай важким. Певна річ, він уміло поєднав недоступність свого закладу з найретельнішою турботою про його вишуканість. Вина та кухня були справжніми європейськими, а слуги вишколені в точній відповідності з вимогами англійського вищого світу. Господар знав лакеїв, як свої п’ять пальців. Їх загалом було п’ятнадцятеро. Набагато легше було стати членом парламенту, ніж лакеєм у цьому готелі. Кожен із них пройшов курс мовчання та старанності і був не гіршим за особистого камердинера справжнього джентльмена. Зазвичай на кожного обідаючого припадало по одному лакею.

Клуб «Дванадцять справжніх рибалок» не погодився б обідати в якомусь іншому місці, позаяк він вимагав повного усамітнення, й усі його члени були б украй схвильовані при одній думці, що інший клуб того ж дня обідає в тій же будівлі. Під час своєї щорічної трапези рибалки звикли виставляти всі свої скарби, немов вони обідали в приватній оселі. Особливо виділялося знамените приладдя із рибних ножів і виделок, така собі реліквія клубу. Срібні ножі та виделки були відлиті у формі риб, і ручки їхні прикрашали масивні перлини. Приладдя це подавали до рибної переміни, а рибна страва була найурочистішим моментом усього бенкету. Товариство дотримувалося ряду церемоній і ритуалів, але не мало ні мети, ні історії, в чому й полягав вищий ступінь його аристократизму. Для того щоб стати одним із дванадцяти рибалок, особливих заслуг не було потрібно. Але якщо чоловік не належав до певного кола, він ніколи і не почув би про цей клуб, який існував уже цілих дванадцять років. Президентом його був пан Одлі. Віце-президентом – герцог Честерський.

Якщо я хоча б частково зумів передати атмосферу неприступності готелю, читач, природно, може поцікавитися, звідки ж я все це знаю й яким чином така пересічна особистість, як мій приятель патер Браун опинився в такій компанії обраних. Моя відповідь буде проста і навіть банальна. У світі є дуже давній бунтівник і демагог, який вривається в найпотаємніші притулки з жахливим повідомленням, що всі люди – брати, і де б не з’явився цей вершник на білому коні, справа патера Брауна – слідувати за ним. Одного з лакеїв, італійця, вхопив параліч у сам день обіду, і господар, виконуючи бажання вмираючого, звелів послати за католицьким священиком. Умираючий просив виконати свою останню волю: потурбуватися негайним відправленням листа, який містив, мабуть, якесь зізнання або загладжував заподіяне комусь зло. Як би там не було, патер Браун – з лагідною наполегливістю, яку, втім, він виявив би навіть у Букінґемському палаці, – попросив, щоб йому виділили кімнату і дали письмове приладдя. Пан Левер роздирався надвоє. Він був м’який, але мав і зворотній бік цієї властивості – терпіти не міг усіляких сцен і труднощів. А того вечора присутність стороннього була, як брудна пляма на тільки-но відполірованому сріблі. У «Вернон-готелі» не було ні суміжних, ні запасних приміщень, ні відвідувачів, котрі чекають у холі, або випадкових клієнтів. Було п’ятнадцятеро лакеїв і дванадцятеро гостей. Зустріти того вечора чужинця було б не менше приголомшливо, ніж познайомитися за сімейним сніданком зі своїм власним братом. До того ж зовнішність у священика була занадто пересічна, одяг занадто розтріпаний. Один вигляд його, просто швидкоплинний погляд на нього, міг допровадити готель до повного краху. Нарешті пан Левер знайшов вихід, який якщо і не ліквідовував, то, як мінімум, покривав ганьбу.

Якщо ви проникнете у «Вернон-готель» (що, втім, вам ніколи не вдасться), спершу доведеться пройти коротким коридором, обвішаним потемнілими, але, мабуть, цінними картинами, потім – головний вестибюль, звідки один прохід веде праворуч, у вітальню, а інший – ліворуч, у контору та кухню. Тут же, біля лівої стіни вестибюля, стоїть у куті велика скляна будка, ніби будиночок у будинку. Імовірно, раніше в ній був бар. Тепер тут контора, де сидить помічник Левера (в цьому готелі ніхто ніколи не потрапляє на очі без особливої потреби). А позаду, дорогою до приміщення слуг, розмістилася чоловіча вбиральня, остання межа панських володінь. Але між конторою та вбиральнею є ще одна маленька кімнатка, без виходу в коридор, якою господар іноді користується для делікатних і важливих справ – наприклад, позичає котромусь герцогу тисячу фунтів або відмовляється позичити йому шість пенсів. Пан Левер проявив найвищу терпимість, дозволивши простому клірику осквернити це священне місце та написати там листа. Те, що писав патер Браун, було, ймовірно, набагато цікавіше за мою розповідь, але цей рукопис ніколи не побачить світ. Можу лиш зазначити, що та розповідь був не коротша за мою і що дві-три останні сторінки були, вочевидь, нудніші за інших.