Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Як ми вже згадували, за столом на веранді було двадцять чотири місця, але сиділо всього дванадцять членів клубу. Всі вони дуже зручно розмістилися по один бік стола, і перед ними відкривався вигляд на весь сад, барви якого все ще були яскравими, хоча вечір і закінчувався дещо похмуро для цієї пори року. Президент сидів посередині столу, а віце-президент – біля правого кінця. Коли дванадцять рибалок підходили до столу, всі п’ятнадцять лакеїв мали (згідно з неписаним клубним законом) чинно шикуватися вздовж стіни, як солдати, котрі зустрічають короля. Гладкий господар мав стояти тут же, сяючи від приємного здивування, і кланятися членам клубу, немов він раніше ніколи про них не чув. Але при першому ж стукоті ножів і виделок уся ця наймана армія зникала, залишаючи одного чи двох лакеїв, котрі безгучно ковзали навколо столу і непомітно прибирали тарілки. Пан Левер також ховався, весь звиваючись у конвульсіях чемних поклонів. Було б перебільшенням, навіть прямим наклепом сказати, що він може з’явитися знову. Але коли подавалася головна, рибна страва, тоді – як сказати це краще? – тоді здавалося, що десь ширяє ожила тінь або відображення господаря. Свята рибна страва була (певна річ, для непосвяченого погляду) величезним пудингом, що розміром і формою нагадував весільний торт, в якому безліч різних видів риби повністю втратили свої природні властивості. «Дванадцять справжніх рибалок» озброювалися знаменитими ножами та виделками і бралися за пудинг із таким благоговінням, немов кожен шматочок коштував стільки ж, скільки срібло, яким його їли. І, судячи з того, що мені відомо, так воно і було. З цією стравою поралися мовчки, жадібно і з повним усвідомленням важливості моменту. Лише коли його тарілка спорожніла, молодий герцог зробив звичайне зауваження:

– Тільки тут уміють як слід готувати цю страву.

– Тільки тут, – погодився пан Одлі, обертаючись до нього і похитуючи своєю солідною головою. – Тільки тут – і ніде більше. Правда, мені казали, що в кафе «Анґлез»…

Тут його обірвали і на мить промовець дуже здивувався зникненням своєї тарілки, прибраної лакеєм. Однак він устиг вчасно спіймати нитку своїх цінних думок.

– Мені казали, – правив він далі, – що цю страву могли б приготувати і в кафе «Анґлез». Але не вірте цьому, сер. – Він безжально захитав головою, як суддя, що відмовляє в помилування засудженому на смерть злочинцю. – Ні, не вірте цьому, сер.

– Перебільшена репутація, – процідив такий собі полковник Паунд із таким виглядом, ніби він розтулив рот уперше за кілька місяців.

– Ну що ви! – заперечив герцог Честерський, за характером оптиміст. – У певному сенсі це дуже мила місцинка. Наприклад, не можна відмовити їм…

У кімнату швидко ввійшов лакей і раптом спинився, немов закам’янів. Зробив він це цілком безгучно, але мляві та добросердні джентльмени звикли до того, що невидима машина, яка обслуговувала їх і підтримувала їхнє існування, працює бездоганно, і лакей, котрий так раптово зупинився, налякав їх, немов фальшива нота в оркестрі. Присутні відчули те ж, що відчули б і ми з вами, якби неживий світ проявив непослух: якби, наприклад, крісло раптом кинулося втікати від вашої руки.

Кілька секунд лакей простояв нерухомо, і кожного з присутніх поступово охоплювало дивне зніяковіння, типове для нашого часу, коли всюди балакають про гуманність, а прірва між багатими та бідними стала ще глибшою. Справжній родовитий аристократ, мабуть, почав би жбурляти в лакея, що під руку потрапить, почавши з порожніх пляшок і, досить імовірно, скінчивши грішми. Справжній демократ спитав би, якого милого він тут стоїть, як бовдур. Але ці новітні плутократи не могли терпіти біля себе незаможного – ні як раба, ні як товариша. Той факт, що з лакеєм сталося щось дивне, було для них просто нудною і прикрою перешкодою. Бути грубими вони не хотіли, та водночас боялися проявити хоч якусь людяність. Вони бажали одного: щоб усе це швидше скінчилося. Лакей простояв нерухомо кілька секунд, наче остовпівши, раптом обернувся і прожогом кинувся з веранди.

Незабаром він знову з’явився на веранді або, точніше, в дверях у супроводі іншого лакея, щось шепочучи йому і жестикулюючи з чисто італійською жвавістю. Потім перший лакей знову зник, залишивши в дверях другого, і знову з’явився, вже з третім. Коли і четвертий лакей долучився до цього збіговиська, пан Одлі відчув, що заради такту необхідно порушити мовчання. Через брак належного голові молотка він голосно кашлянув і виголосив: