Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

– Але ж молодий Мучер чудово працює в Бірмі. Яка нація в світі могла б…

П’ятий лакей стрілою підлетів до нього і прошепотів на вухо:

– Даруйте, сер. Важлива справа. Чи може господар побалакати з вами?

Президент розгублено озирнувся і побачив пана Левера, котрий наближався до нього своєю звичайною пірнаючою ходою. Але обличчя поважного господаря ніхто не назвав би звичайним. Завжди сяюче та мідно-червоне, воно забарвилося болючою жовтизною.

– Пробачте мені, пане Одлі, – промовив він, задихаючись, – трапилася страшенна неприємність. Скажіть, ваші тарілки прибрали разом із виделками та ножами?

– Сподіваюся, – дещо роздратовано промовив президент.

– Ви бачили його? – продовжував господар. – Бачили лакея, який прибрав їх? Упізнали б ви його?

– Впізнати лакея? – обурено перепитав пан Одлі. – Звісно, ні.

Пан Левер розпачливо розвів руками.

– Я не посилав його, – простогнав він. – Не знаю, звідки і навіщо він з’явився. А коли я послав свого лакея прибрати тарілки, він побачив, що їх уже немає.

Пан Одлі аж надто розгубився як для чоловіка, на котрого може опертися вся імперія. Та й ніхто інший із присутніх не очуняв, за винятком грубуватого полковника Паунда, котрий раптово повернувся до життя. Він піднявся з місця і, вставивши в око монокль, промовив хрипко, немов відвик користуватися своїм голосом:

– Ви хочете сказати, що хтось украв наше срібне рибне приладдя?

Господар знову розвів руками, і тієї ж миті всі присутні кинулися до нього.

– Де лакеї? – низьким глухим голосом заволав полковник. – Вони всі тут?

– Авжеж, усі, це я помітив, – вигукнув молодий герцог, протискаючись у центр групи. – Завжди рахую їх, коли входжу. Вони так кумедно шикуються вздовж стіни.

– Аякже, але важко сказати з упевненістю… – у важкому сумніві почав було пан Одлі.

– Кажу вам, я чудово пам’ятаю, – збуджено повторив герцог, – тут ніколи не було більше п’ятнадцяти лакеїв, і рівно стільки ж було і сьогодні. Не більше і не менше.

Господар повернувся до нього, тремтячи всім тілом.

– Ви кажете… ви кажете… – затинався він, – що бачили п’ятнадцятьох лакеїв?

– Як завжди, – підтвердив герцог, – що ж в цьому особливого?

– Нічого, – сказав Левер, – тільки всіх ви не могли бачити. Один із них помер і лежить нагорі.

На якийсь час у кімнаті запанувала важка тиша. Може (таке надприродне слово «смерть»), кожен із цих нероб зазирнув у цю мить у свою душу і побачив, що вона маленька, як зморщена горошинка. Хтось, здається, герцог, сказав із ідіотським співчуттям багатія:

– Чи не можемо ми бути чимось корисні?

– У нього був священик, – відповів засмучений господар.

І, наче прозвучала сурма Страшного суду, вони подумали про таємничі відвідини. Кілька вельми неприємних секунд присутнім здавалося, що п’ятнадцятим лакеєм був привид мерця. Неприємно їм стало тому, що примари були для них такою ж перешкодою, як і жебраки. Але думка про срібло вивела їх зі заціпеніння. Полковник відкинув ногою крісло і попрямував до дверей.

– Якщо тут був п’ятнадцятий лакей, друзі, – сказав він, – отже, цей п’ятнадцятий і був злодієм. Негайно зачинити парадний і чорний входи. Тоді й побалакаємо. Двадцять чотири перлини клубу варті того, щоб через них поклопотатися.

Пан Одлі знову начебто завагався, чи пристойно джентльменові проявляти квапливість. Але, помітивши, як герцог кинувся сходами вниз з ентузіазмом молодості, подався за ним, хоча і з більшою солідністю.

В цю ж мить на веранду вбіг шостий лакей і заявив, що він знайшов купу тарілок від риби без жодних слідів срібла. Весь натовп гостей і слуг юрбою полинув сходами і розділився на два загони. Більшість рибалок подалися за господарем у вестибюль. Полковник Паунд із президентом, віце-президентом і двома-трьома членами клубу кинулися в коридор, який вів до лакейської, – найімовірніше, злодій втік саме туди. Минаючи напівтемну вбиральню, вони побачили в її глибині низеньку чорну постать, що стояла в тіні.

– Гей там, – крикнув герцог, – ви когось бачили?

Низенький чоловічок не відповів прямо, але просто сказав:

– Можливо, у мене є те, що ви шукаєте, джентльмени?

Вони зупинилися, вагаючись і дивуючись, а він зник у темряві вбиральні і з’явився знову, тримаючи в обох руках купу блискучого срібла, яке й виклав на ляду спокійно, як продавець, котрий показує взірці. Срібло виявилося тузином ножів і виделок дивної форми.

– Ви… Ви… – почав було остаточно спантеличений полковник. Потім, освоївшись із напівморком, він зауважив дві речі: по-перше, низенький чоловічок був у чорній сутані і мало схожий на слугу і, по-друге, вікно вбиральні було розбите, наче хтось хутко через нього вистрибнув.