Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

– Ну що ж, – не без сарказму погодився полковник, оглядаючи його. – Я пропоную, щоб відтепер ми носили зелені фраки замість чорних. Бо мало що може трапитися, коли ти одягнений так само, як лакей.

– Дурниці, – сказав герцог, – джентльмен ніколи не виглядає лакеєм.

– А лакей не може виглядати джентльменом? – безгучно засміявся полковник Паунд. – У такому випадку ох і спритний же ваш приятель, – сказав він, звертаючись до священика, – якщо зумів видати себе за джентльмена.

Патер Браун наглухо застебнув скромний плащик – ніч була холодна і вітряна – й узяв у руки скромну парасольку.

– Атож, – сказав він, – мабуть, дуже важко бути джентльменом. Але, знаєте, я не раз думав, що майже так само важко бути й лакеєм.

І, промовивши «на добраніч», він штовхнув важкі двері палацу насолод. Золоті ворота негайно ж зачинилися за священиком, і він швидко почвалав мокрими темними вулицями в пошуках омнібуса.

«Мій найвишуканіший злочин, – любив розповідати Фламбо в роки своєї доброчесної старості, – був, за дивним збігом обставин, і моїм останнім злочином. Я вчинив його на Різдво. Як справжній артист своєї справи я завжди намагався, щоб злочин гармоніював із певною порою року або з пейзажем, і шукав для нього, немов для скульптурної групи, підходящий сад або обрив. Так, наприклад, англійських сквайрів найдоречніше дурити в довгих кімнатах, де стіни обшиті дубовими панелями, а багатих євреїв, навпаки, краще залишати без копійки серед вогнів і пишних стін кафе «Ріц». Якщо, наприклад, в Англії у мене виникало бажання позбавити настоятеля собору від тягаря земного майна (що набагато важче, ніж здається), мені хотілося бачити свою жертву обрамленою, якщо можна так сказати, зеленими газонами та сірими дзвіницями старовинного містечка. Так само у Франції, вилучаючи певну суму у багатого та жадібного селянина (що майже неможливо), я відчував задоволення, якщо бачив його обурену фізію на тлі сірого ряду акуратно підстрижених тополь або величних галльських рівнин, які так чудово малював великий Мілле. [3] Жан-Франсуа Мілле (1814–1875) – видатний французький художник ХІХ ст.

Так ось, моїм останнім злочином було різдвяний, веселий, затишний англійський злочин середнього рівня – злочин у дусі Чарльза Діккенса. Я вчинив його в одному хорошому старовинному будинку біля Путні, [4] Путні – дільниця в Лондоні. в будинку з напівкруглим під’їздом для екіпажів, в будинку зі стайнею, в будинку з назвою, написаною на обох воротах, у будинку з незмінною араукарією. [5] Араукарія – рід хвойних дерев із родини араукарієвих. Втім, досить, – ви вже уявляєте собі, що це був за будинок. Правда, я тоді дуже сміливо і цілком літературно відтворив діккенсівський стиль. Навіть шкода, що того вечора я розкаявся і вирішив порвати з колишнім життям».

І Фламбо починав розповідати всю цю історію зсередини, з точки зору одного з героїв. Але навіть із цієї точки зору вона здавалася щонайменше дивною. З точки ж зору стороннього спостерігача ця оповідка уявлялася просто незбагненною, та саме з цієї точки зору і має ознайомитися з нею читач.

Це сталося другого дня Різдва. Початком всіх подій можна вважати той момент, коли двері будинку відчинилися і молоденька дівчина зі шматком хліба в руках вийшла в сад, де росла араукарія, погодувати птахів. У дівчини було гарненьке личко і меткі карі очі. Про її фігуру сказати нічого не можемо – з ніг до голови вона була так закутана в брунатне хутро, що важко було сказати, де закінчується кошлатий комір і починається пухнасте волосся. Якби не миле личко, її можна було б прийняти за незграбного ведмедика.

Освітлення зимового дня набувало все червонішого відтінку в міру того, як наближався вечір, і рубінові відблиски на оголених клумбах здавалися примарами зів’ялих троянд. З одного боку до будинку примикала стайня, з іншого починалася алея, точніше, галерея зі сплетених угорі лаврових дерев, що вела у великий сад за будинком. Юнка накришила птахам хліба (вчетверте чи вп’яте за день, бо його з’їдала собака) і, щоб не заважати пташиному бенкету, пішла лавровою алеєю в сад, де мерехтіли листя вічнозелених дерев. Тут вона зойкнула від подиву – щирого чи удаваного, невідомо, – бо, піднявши очі, побачила, що на високому паркані, немов наїзник на коні, у фантастичній позі сидить фантастична постать.

– Ой, тільки не стрибайте, пане Крук! – вигукнула стривожена дівчина. – Тут дуже високо.