Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

Пан Дюрок, чиє ім’я тільки-но назвали, повільно підвівся з крісла, його величезна тінь, здавалося, покрила все навколо, і сама пітьма стала темнішою.

– Серед нас є злочинець, – сказав він. – Я Фламбо, і за мною досі полює поліція двох півкуль.

Американець поглянув на нього блискучими застиглими очима. Він не міг ні поворухнутися, ні озватися.

– У тому, що я кажу, немає ні містики, ні метафор, – сказав Фламбо. – Двадцять років я крав цими самими руками, двадцять років утікав від поліції на цих самих ногах. Ви, сподіваюся, погодитесь, що це достатній стаж. Ви, хочу вірити, погодитесь, що мої судді та переслідувачі мали справу зі справжнім злочинцем. Як ви вважаєте, чи можу я знати, що вони думають про злочин? Скільки проповідей вимовляли праведники, скільки поважних людей заливало мене презирством! Скільки повчальних лекцій я вислухав! Скільки разів мене питали, як я міг впасти так низько! Скільки разів мені твердили, що жодна більш-менш гідна людина не здатна опуститися в такі безодні гріхи! Що викликало в мені це патякання, крім сміху? Тільки мій приятель сказав мені, що він знає, чому я краду. І з того часу я більше не крав.

Патер Браун підняв руку, немов хотів спинити промовця. Ґрендісон Чейз глибоко, зі свистом зітхнув.

– Усе, що я вам сказав, правда! – закінчив Фламбо. – Тепер можете видати мене поліції.

Запанувала мертва тиша, тільки з високого темного будинку долинав дитячий сміх та в хліві хрюкали великі сірі свині. А потім раптом дзвінкий голос порушив тишу. Те, що сказав Чейз, могло б здатися несподіваним будь-якому, хто не знайомий з американською чуйністю і не знає, наскільки вона близька до суто іспанського лицарства.

– Пане Дюрок! – сказав Чейз доволі сухо. – Ми з вами, сподіваюся, друзі, і мені дуже боляче, що ви вважали мене здатним на настільки брудний вчинок. Я користувався вашою гостинністю й увагою вашої родини. Невже я можу зробити таку гидоту тільки тому, що ви по вашій добрій волі посвятили мене в невелику частину вашого життя? До того ж ви захищали одного. Жоден джентльмен не зрадить іншого за таких обставин. Краще вже просто стати донощиком і продавати за гроші людську кров. Невже ви собі можете уявити подібного Юду?

– Здається, я можу, – сказав патер Браун.

Якщо ви зустрінете члена привілейованого клубу «Дванадцять справжніх рибалок», котрий входить у «Вернон-готель» на свій щорічний обід, то, коли він зніме плащ, ви помітите, що на ньому не чорний, а зелений фрак. Припустімо, вам забракне зухвалості звернутися до нього і ви спитаєте його, чим викликана ця примха. Тоді, можливо, він відповість, що одягається так, аби його не прийняли за лакея. Ви відступите знищений, залишаючи нерозгаданою таємницю, гідну того, щоб про неї розповісти.

Якщо (продовжуючи наші неймовірні припущення) вам трапиться зустріти скромного трударя, маленького священика на прізвище Браун, і ви спитаєте, що він вважає найбільшою удачею свого життя, служитель Церкви, імовірно, відповість вам, що найвдалішим був випадок у «Вернон-готелі», де він запобіг злочину, а можливо, і врятував грішну душу тільки тим, що прислухався до кроків у коридорі. Може, він навіть трохи пишається своєю дивовижною здогадливістю і, швидше за все, згадає саме її. Але позаяк вам, звісно, не вдасться досягти такого становища у вищому світі, щоб зустрітися з кимось із «Дванадцяти справжніх рибалок» або опуститися до світу темряви і злочинності, щоб зустріти там патера Брауна, то боюся, ви ніколи не почуєте цієї історії, якщо я вам її не розкажу.

«Вернон-готель», в якому «Дванадцять справжніх рибалок» зазвичай влаштовували свої щорічні обіди, належав до тих закладів, які можуть існувати лише в олігархічному суспільстві, де здоровий глузд замінений вимогами хорошого тону. Він був, як це не абсурдно, «ексклюзивним» комерційним підприємством, тобто давав прибуток, не привертаючи, а, скоріше, відлякуючи публіку. У суспільстві, що підпало під владу багатіїв, гендлярі проявили належну кмітливість і перехитрили свою клієнтуру. Вони створили безліч перепон, щоб багаті та пересичені завсідники могли витрачати гроші і час на їхнє подолання. Якби існував у Лондоні такий фешенебельний готель, куди не впускали б жодного чоловіка зростом нижче шести футів, вищий світ стало б покірно влаштовувати там обіди, збираючи на них виключно велетів. Якби існував дорогий ресторан, який, за примхою свого господаря, був би відкритий тільки у вівторок увечері, щовівторка він би тріщав по швах від відвідувачів.