Гілберт Кіт Честертон - Таємниця патера Брауна = The Secret of Father Brown

– Наприклад, смарагдового намиста, або рубіна, або штучних золотих рибок. Труднощі тут у тому, що потрібно обмежити, принизити свій розум. Натхненні, щирі шарлатани, котрі спекулюють вищими поняттями, не здатні на такий простий вчинок. Я був упевнений, що пророк не крав рубіна, а принц не крав золотих рибок. А ось людина на зразок Бенкса міг вкрасти намисто. Для тих, інших, коштовність – шматок скла, а вони вміють дивитися крізь скло. Для вульгарної ж, дрібної людини коштовний камінь – це ринкова цінність. Отже, вам потрібно обкраяти свій розум, стати обмеженим. Це жахливо важко. Та іноді вам приходять на допомогу якісь дрібниці і проливають світло на таємницю. Так, наприклад, чоловік, котрий хвалиться, що він «вивів на чисту воду» професора чорної та білої магії, або ще якогось жалюгідного фокусника, – завжди обмежений. Він із того сорту людей, котрі «бачать наскрізь» нещасного волоцюгу і, розповідаючи про нього небилиці, остаточно нищать його. Іноді дуже важко влазити в таку шкуру. Й ось, коли я збагнув, що таке обмежений розум, я вже знав, де його шукати. Той, хто намагався викрити пророка, вкрав рубін. Той, хто знущався над окультними фантазіями своєї сестри, вкрав намисто. Такі люди завжди небайдужі до коштовностей, вони не можуть, як шарлатани з великої літери, піднятися до презирства до них. Обмежені, нерозумні злочинці завжди раби всіляких умовностей. Через те вони й стають злочинцями. Правда, потрібно дуже старатися, щоб звести себе до такого низького рівня. Для того щоб стати рабом умовностей, треба до межі напружувати уяву. Нелегко прагнути паскудної дрібнички, як найбільшого блага. Але це можливо… Ви можете зробити так: уявіть себе спочатку дитиною-ласуном; думайте про те, як хочеться взяти в крамниці якісь солодощі; про те, що є одна смачна річ, яка вам особливо до душі. Потім відніміть від усього цього дитячу поезію; погасіть казковий світ, що освітлював у дитячих мріях цю крамницю, уявіть, що ви добре знаєте світ і ринкову вартість ласощів. Звузьте ваш дух, як фокус камери. І ось – сталося!

Священик промовляв так, ніби його відвідало марево.

Ґрендісон Чейз усе ще дивився на співрозмовника, суплячись, із недовірою і зацікавленням. На секунду в його очах навіть спалахнула тривога. Здавалося, потрясіння, пережите ним при перших зізнаннях священика, ще не вляглося.

Він переконував себе, що він, звісно, не допетрав, що він помилився, що патер Браун, певна річ, не може бути жахливим вбивцею, за котрого він його на хвилину прийняв. Але чи всі добре знають цього чоловіка, котрий так спокійно розповідає про вбивства і вбивць? А може, все ж він трішки схиблений?

– Чи не думаєте ви, – сказав Чейз уривчасто, – що ці ваші досліди, ці спроби перевтілитися в злочинця, роблять вас надмірно поблажливим до злочину?

Патер Браун випростався і заговорив чіткіше:

– Якраз навпаки! Це вирішує всю проблему часу та гріха: ви, так би мовити, вже покаялися про запас.

Запанувала мовчанка. Американець дивився на високий навіс, що тягнувся до половини дворика, господар, не рухаючись, дивився на вогонь. Знову пролунав голос священика, тепер він звучав інакше – здавалося, що він долинає звідкілясь знизу.

– Є два шляхи боротьби зі злом, – сказав він. – І різниця між цими двома шляхами, можливо, найглибша прірва в сучасній свідомості. Одні бояться зла, бо воно далеко. Інші – бо воно близьке. І жодна чеснота, і жодна хиба не віддалені так одна від одної, як ці два страхи.

Ніхто не відповів цьому чоловікові, і він продовжував так само вагомо, немов кидав слова з розплавленого олова.

– Ви називаєте злочин жахливим тому, що ви самі не могли б вчинити його. Я називаю його жахливим тому, що уявляю, як би міг вчинити його. Для вас це, як виверження Везувію, але, правду кажучи, виверження Везувію не таке жахливе, як, скажімо, пожежа в цьому будинку. Якби тут раптово з’явився злочинець…

– Якби тут з’явився злочинець, – усміхнувся Чейз, – то ви, гадаю, проявили б до нього надмірну поблажливість. Ви, ймовірно, стали б йому базікати, що ви самі злочинець, і пояснили, що нічого немає природнішого, ніж пограбувати свого татка або зарізати матусю. Чесно кажучи, це мені здається непрактичним. Від таких розмов жоден злочинець ніколи не виправиться. Всі ці теорії та гіпотези – порожні балачки. Поки ми сидимо тут, у затишному, милому будинку пана Дюрока, і знаємо, як ми всі добропорядні, то можемо собі дозволити розкіш потеревенити про грабіжників, убивць і таємниці їхніх душ. Це лоскоче нерви. Але ті, кому справді доводиться мати справу з грабіжниками й убивцями, поводяться зовсім інакше. Ми сидимо в цілковитій безпеці біля печі і знаємо, що наш будинок не горить. Знаємо, що серед нас немає злочинця.

Читать дальше