Казанова добре знав, як гнів і ненависть, гарячіше за м’якість та ніжність, збурюють молоду кров, і відразу збагнув, що достатньо його зухвалого оклику, аби підвода спинилася, і він міг робити з молодицею, що лиш душа забажає. І хоч усвідомлення цього на мить поліпшило його настрій, усе ж він вирішив, що не варто на таку дрібну пригоду витрачати хай навіть кілька хвилин. Тож дозволив підводі з її господарями котитися, скриплячи, далі курною сільською дорогою. Тінь дерев не надто рятувала від палючих променів сонця, що дедалі вище піднімалося у небі. Розімлілий від спеки, Казанова мимоволі сповільнив крок. Дорожня пилюка так густо припорошила одяг і взуття, що їхня зношеність не впадала у вічі. За вбранням та поводженням Казанову легко можна було прийняти за статечного вельможу, котрому знічев’я заманулося прогулятися без свого екіпажа. Уже замаячіла попереду арка міських воріт, поблизу яких знаходився готель, де він замешкав, коли назустріч йому, підстрибуючи на вибоїнах, вигулькнув важкий сільський ридван. У ридвані трюхикав огрядний, добре вдягнений, ще доволі молодий чоловік. Він сидів, схрестивши руки на животі, і куняв з примруженими очима. Аж раптом його очі, випадково ковзнувши по Казанові, спалахнули жвавим блиском, чоловік бадьоро стрепенувся, підхопився з лавиці, відразу гепнув назад і знову підхопився, штуркнув кулаком кучера в спину, щоб той зупинився; обернувся на ходу, намагаючись не втратити Казанову з очей, замахав йому обома руками і тричі вигукнув його ім’я писклявим фальцетом. І лише з голосу Казанова впізнав чоловіка, підійшов до ридвана, що врешті спинився, і схопив простягнуті йому руки.
– Не вірю своїм очам! Невже це ви, Оліво?
– Звісно, я, пане Казаново! Не впізнали мене?
– Чом би мав не впізнати! Хоч ви й прибрали трохи на вазі від свого весілля, коли бачив вас востаннє… Та за п’ятнадцять років, мабуть, і я змінився немало, щоправда, не роздобрів.
– Анітрохи! – вигукнув Оліво. – Ані на дрібку, пане Казаново! Шістнадцять років, до речі… Кілька днів тому минуло шістнадцять. І, можете собі уявити, з цього приводу ми з Амалією нещодавно згадували вас…
– Справді? – щиро зрадів Казанова. – То ви обоє іноді згадуєте мене?
Очі Оліво звологли. Він не відпускав долонь Казанови й знову зворушено їх потиснув.
– Ми всім вам завдячуємо, пане Казаново! Як могли б забути свого благодійника! І якби коли-небудь…
– Облишмо, – урвав його Казанова. – Як почувається пані Амалія? І як взагалі можливо, що за ці два місяці, що я живу в Мантуї – хай відлюдкувато, але ж часто гуляю, за давньою звичкою, – ми жодного разу не перетнулися з вами, Оліво, з вами обома?
– Дуже просто, пане Казаново! Ми вже давно не живемо в місті. Ніколи не любив міста, та й Амалія – теж. Виявіть мені честь, пане Казаново, сідайте! За якусь годину будемо в мене вдома! – а помітивши легку нехіть Казанови, додав: – Не відмовляйтеся! Як зрадіє Амалія, з якою гордістю покаже вам трійко наших дітей! Так, трійко, пане Казаново! Самі дівчатка. Тринадцять, десять і вісім рочків… Отож, ще жодна не того віку, коли б… з вашого дозволу, Казанова міг задурити їхні голівки.
Оліво добродушно засміявся і смикнув Казанову за руки, ніби намірявся силоміць затягнути його до ридвану. Однак Казанова заперечно похитав головою. Уже майже піддавшись спокусі, майже готовий вдовольнити природну цікавість і прийняти запрошення Оліво, він нараз з новою силою відчув нетерплячку й запевнив Оліво, що нині, ще до заходу сонця, має, на жаль, покинути Мантую в нагальних справах. Що він забув у домі Оліво? Шістнадцять років – це чимало! Амалія у межичассі не стала, певна річ, ні молодшою, ані гарнішою, а її тринадцятилітню доньку він, у своїх літах, навряд чи заворожить. Перспектива ж милування на тлі сільського пейзажу із самим паном Оліво, колись худорлявим, загарливим до науки юнаком, а тепер розтовстілим мужланом, приваблювала його не настільки, щоб відмовитися від подорожі, яка б на десять або й на двадцять миль наблизила його до Венеції. Однак Оліво, вочевидь, не мав наміру отак відразу приймати відмову Казанови і наполіг хоча б до готелю його підвезти. Тут Казанова опиратися вже не міг. За кілька хвилин вони були на місці. Господиня, статечна пані поза тридцятку, привітала Казанову біля воріт поглядом, який не залишив Оліво жодних сумнівів щодо їхніх ніжних стосунків. Вона простягнула Оліво руку, як доброму знайомому, у якого вона – пояснила господиня своєму постояльцеві – постійно купує особливе солодко-терпкувате вино, виготовлене з винограду, що росте на його землях. Оліво негайно пожалівся жінці на жорстокість шевальє фон Сенґаля (так господиня назвала Казанову, тож Оліво миттю і собі скористався таким звертанням), бо відмовляється від запрошення знову віднайденого друга сміховинною причиною, нібито сьогодні – саме сьогодні – йому конче потрібно покинути Мантую. Застиглість на обличчі господині підказала йому, що жінка вперше про це чує. Казанова ж поквапився запевнити, мовляв, від’їзд свій вигадав, щоб не обтяжувати родину друга несподіваним візитом, насправді ж йому треба, просто необхідно, найближчими днями завершити одну важливу письменницьку працю, а ліпшого для роботи місця за цей чудовий готель, де в його розпорядженні прохолодна, затишна кімната, годі собі й уявити. На що Оліво засипав Казанову велемовними обіцянками, що шевальє фон Сенґаль зробить велику честь його скромному дому, поселившись у нього для викінчення свого твору. Сільське усамітнення піде, мовляв, йому лише на користь; учених книг та довідників, якщо Казанові такі потрібні, теж не бракуватиме, бо його, Оліво, небога, донька покійного зведеного брата, молода й надзвичайно освічена попри юний вік дівчина, кілька тижнів тому переїхала до нього з величезною скринею книжок. А якщо десь надвечір нагодяться гості, то панові шевальє не варто з цього приводу турбуватися, хіба забажає собі після напруженого робочого дня приємно розважитися чи відволіктися на маленьку партію в карти. Щойно почувши про юну небогу, Казанова відразу вирішив поглянути на це створіння зблизька. Усе ще демонструючи вдаване вагання, він нарешті піддався на вмовляння Оліво, водночас пояснивши, що ніяк не може покинути Мантую більше, ніж на один-два дні, а ще сердечно попросив свою люб’язну господиню негайно передавати йому гінцем усі листи, які надійдуть за його відсутності й можуть бути надзвичайно важливими. Залагодивши таким чином справу – на превелику втіху Оліво, – Казанова подався до своєї кімнати, зібрав речі і вже за чверть години переступив поріг готельної вітальні, де Оліво, чекаючи на нього, запально обговорював з господинею якісь ґешефти. Оліво підвівся, вихилив навстоячки з келиха вино і, по-змовницькому підморгнувши, пообіцяв господині – хай не завтра, і не післязавтра – усе ж доставити їй шевальє цілим та неушкодженим. Казанова, який раптом став неуважним та заклопотаним, так стримано попрощався зі своєю милою господинею, що вона – вже біля дверцят ридвану – прошепотіла йому до вуха аж ніяк не ніжні напутні слова.
Читать дальше