Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

Дорош бачив, як у подорожнього знову засмикалося праве око і перекривилося, наче від болю, обличчя.

– Та що вже там казати, самі знаєте – бусурмени. Не всі з наших допленталися до Криму; дехто захворів і всіх, хто заслаб дорогою, татари побили, як скажених собак. Пригнали нас до Криму, аж у город Кафу; а Кафа та стоїть на самому березі Чорного моря. Мене й ще деяких козаків посадили на галеру й прикували до лав ланцюгами, а жінок та дівчат порозбирали собі у гареми татари та турки. Ходили ми на тих галерах і до Синопу, і під Трапезунд, навіть до Царгорода. Важка праця на галерах і багато невільників загинуло там, і всіх турки покидали в море.

Дев’ять років не бачив я жінки і не знав – жива вона чи ні. Здумав беглербег кафський будувати новий мінарет коло мечеті і погнали нас, невільників, каміння носити на будівлю. Ото зранку каміння тягаємо до вечора, а на ніч у в’язницю смердючу блощиць годувати ведуть і завжди коло нас доглядач потурнак ходить, червоною таволгою по плечах проходжується. І лютий той потурнак був, гірший од татарина або турка, а з наших таки, з полтавських козаків був. От якось сидимо ми, снідаємо у полудень, бо раніш їсти не дають, їмо суху смердючу рибу та водицею запиваємо. Коли бачу – йде татарка й татарча за руку веде, років шести. І був у той час великий вітер з моря, куряву хмарою гнав по дорозі. Іде повз нас татарка, хлопця тягне, а він пручається, на нас дивить та палець ссе. Дмухнув вітер, підняв чадру й закинув її на голову татарки. Глянув я на неї і пізнав свою жінку. Теліпає вітер чадру, і бачу я, що не може вона з чадрою впоратися, обличчя вкрити, а татарча вийняло палець з рота, на нас показує: «урус! урус!» – лопоче…

– Здорова, – кажу, – жінко! Чи добре жити за татарином? А байстря куди ведеш?

Глянула вона на мене, пополотніла, затрусилася, а потім мовчки підхопила хлопця на руки та від мене.

– Будь, кажу, проклята, потурначко!

Тяжка неволя турецька була, але після цього довго не помічав нічого, навіть майже не чув, коли бив мене таволгою наш доглядач-потурнак. Одна думка у мене була: знайти та вбити жінку!

– Випий, друже! – знову сказав йому винник.

Подорожній вихилив чарку і, не закусюючи, затягнувся люлькою.

– Минуло місяців шість після того. І скоїлося таке, що я ніколи не сподівався, бо думав, що мені й гинути доведеться у неволі бусурменській. Приходить якось на галеру наш доглядач-потурнак, підійшов до мене й сміється.

– Чого, – кажу, – смієшся, потурначе клятий!

– Не лайся, – каже, – я тобі приємну новину приніс. – Та нахилився й розкував мої кайдани…

– Що це? – питаю.

– Пощастило, тобі, Іване: викупив тебе з неволі перекопський грек за сімдесят талярів!

Дивлюся я на нього і вухам, і очам не вірю. Розкував мене потур-нак, попрощався я з товаришами, що закуті сиділи на лавах, і вийшов з галери на берег. І показав мені тут потурнак якогось підстаркуватого вже чоловіка, що стояв недалеко на березі.

– Ось, каже, той чоловік, що тебе з неволі викупив.

Підійшов я до нього і став перед ним, як пеньок.

– Ти, – каже, – Іван Печериця?

– Я, – кажу.

– Викупив, – каже, – я тебе з неволі бусурменської за сімдесят талярів. Заприсягайся мені, що збереш ці гроші і віддаси моєму братові, що живе в Опішні. Він їх надішле мені, а я, може, на ці гроші ще одного невільника з неволі визволю.

Пожив я у того доброго чоловіка, поки сили набрався, а потім переправив він мене на Запоріжжя. Там я і з Павлом Глеком познайомився. Спасибі запорожцям – трохи визволили мене, бідолаху. Коли вже виїздив я з Перекопу, признався мені грек, що коли він виходив від беглербега, у якого хотів викупити невільника, спинила його в сінцях жінка, що хоч і була в татарському вбранні, але не татарка, і просила, радила його викупити з неволі Івана Печерицю. Через це він і викупив мене, бо йому однаково було, кого ні визволити, аби визволити.

– Що ж то за жінка була? – спитав бакаляр.

– Я так думаю, що це була моя жінка, – тихо відповів подорожній. – З того часу й мандрую я по Україні та збираю гроші, щоб віддати їх братові того чоловіка, опішнянському грекові.

Козаки допомогли подорожньому, хто як міг; навіть Дорош витяг з кишені свого єдиного шеляга, потім випили ще по чарці і розійшлися хто куди. Наливайко з винником пішли у винницю; дяк скинув свій підрясник, розіслав його під грушею, в холодочку, і згодом задав храповецького. Подорожній подякував козакам за ласку, скинув торбу на плечі і пішов геть з винниці. Галя мила ложки й посуд. Дорош витягнув з мажі вудки й подивився на запорожця.