Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– Добре, і я з тобою! – сказав той.

Добре сидіти літнього ранку в холодочку на березі тихої лісової річки, коли риба тихенько хлюпоче під берегом, коли комар гуде коло вуха, коли бабка з прозорими, наче скляними крилами, підлітає і сідає на кінець вудилища або на поплавець, а крила її тріпотять і переливаються веселкою на сонці. Добре витягнути з розбитого горщика товстючого гладкого червака, покласти його на ліву долоню, а правою ляснути так, щоб і не ворухнувся дурний, потім плюнути на нього і начепити на гачок вудки. Але він ще живий і в’ється й судомиться на гачку. Тут ще треба ляснути його, щоб заспокоївся, ще раз плюнути на нього, поправити грузило й закинути вудку в річку. Грузило тихо плюсне, поплавець пірне у воду за грузилом, але раптом вискочить і заспокоїться на хвильках, що підняло круг себе грузило.

Було тихо, а коли тихо, риба завжди добре береться. За годину Дорош та запорожець витягли п’ять великих коропів та дві сули. Дорош одну по одній нанизав їх на мотузок і пустив рибу у воду, прив’язавши кінець низки до кілка, що встромив у землю. Але згодом стало жарко, і риба перестала сіпати; поплавці завмерли на поверхні води.

– Діла не буде, – сказав запорожець, витягаючи з води вудку, – риба братиметься тільки увечері. Ходім до винниці.

Він витяг низку з рибою з води, закинув її собі за спину і пішов попереду, а за ним, поклавши вудки на плече, як рушницю, поплентався Дорош. Коли вони вже підходили до винниці, запорожець раптом обернувся і гукнув:

– Ану, хто швидше до винниці!

Запорожець та хлопець одночасно вибігли на галявину і раптом спинилися від несподіванки: серед галявини стояла ватага москалів; всі були верхи, і в одному з них Дорош пізнав молодця в соболевій шапці.

– Вот он! – закричав той, побачивши запорожця. – Хватай єго, рєбята!

– Что ж ти, сволочь, говоріл, – крикнув один з москалів Наливайкові, – что у тєбя тут нєт нікого чужого? А ето кто?

– Так ти ж про старця питав, – відповів Наливайко, – а це ж хіба старець? Це ж козак.

– Погоді, добєруся я до тєбя, чєркас поганий. Воровскіх людєй прятать! Вяжи, рєбята, запорожца!

Змагатися з москалями не доводилося: вони були озброєні, а козацькі рушниці лежали на мажі та в хаті, бо москалі несподівано наскочили на винницю; до того ж Наливайко думав відбрехатися, кажучи, що запорожця нема на винниці. Воно б так і було, бо москалі, не знайшовши запорожця, поїхали б геть, коли б нечиста сила не принесла запорожця саме тоді, як вони стояли коло винниці.

– Вяжи єго! – знову крикнув ватажок москалям.

Москалі злізли з коней і понаставляли рушниці на запорожця. Молодець у соболевій шапці скрутив йому руки назад і зв’язав мотузком.

– Попался, голубчік! – злорадо сказав він, стягуючи вузол.

– Що ж ви зв’язали людину, як злодія? – оступився за козака винник.

– Молчі, старий хрич, а то і тєбє будєт!

Запорожець похмурився і схилив голову. Москалі посідали на коней і погнали перед себе запорожця.

– Прощайте, добрі люди! – гукнув, обернувшись до козаків запорожець, – не згадуйте лихом!

– Отак і пропаде козак ні за цапову душу! – роздумливо сказав винник.

– Чого там пропаде! – відповів бакаляр. – Визволиться: він характерник! Всі вони, запорожці, характерники.

– Треба йти до полковника. Донець – справедлива людина, він визволить козака.

– Не визволить, – відповів винник. – Коли б наш слобідський козак був, може б визволив, а то ж запорозький.

Після арешту Павла Глека якось сумно стало на винниці. Дорош та Галя плакали. Наливайко, похнюпившись, сидів коло хати і мовчки ссав люльку. Коло його на призьбі теж з люлькою сидів старий винник. Навіть бакаляр став раптом тверезий і тинявся коло винниці, не знаходячи собі місця. Наливайко викурив люльку, витрусив з неї попіл і підвівся.

– Час додому! – сказав він, – погуляли й годі!

Він наказав викотити дві бочки й невеличке барило з горілкою й навантажити їх на мажу. Трохи згодом мажа, поскрипуючи, виїхала з лісу і повернула на Харківську дорогу. З мажі виглядали заплакані обличчя дівчини та хлопця, а з боку мажі, закинувши рушниці на плечі, йшли мовчазні Наливайко та бакаляр. Коли вже підходили до греблі, що вела через річку до города, вони побачили купку людей, що стояла коло самої греблі. В кінці греблі стояв стіл, за столом сидів приказний дячок і щось писав на сірому папері. Щоб вітер не зірвав паперу зі столу, дячок придавив кутки паперу каменючками. Видно було, що приказний був з великого похмілля; очі були червоні і він щохвилини тягнув воду з глека, що стояв коло його на землі. Перед столом, сажнів за два од його, палало багаття, коло багаття з рушницею коло ноги, стояв московський стрілець, а по цей бік багаття – дві обідрані, босі й без шапок постаті. Ці люди були втікачі з турецької неволі, з Озову.