Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

Дячок прочитав про себе те, що написав на папері, відригнув, перекривився, наче йому стало кисло в роті, і сказав:

– Так… Так ти говоріш, что ні в Азовє ні на Дону нікакого морового повєтрія нє било?

– Не було.

– Так… А что ж ти давєча говоріл в кабакє в Бєзлюдовкє, что в Азовє народ мрет, как мухі?

– Коли?

– Нє колі… Позавчєра. Ти говоріл, что на турках обявілася чьор-ная смєрть: покроєтся пятнамі чєловєк, почєрнєєт, да і готов… А?

– Так це коли було? Це було років з п’ять тому. Мене тоді й в Озові ще не було, бо мене торік тільки у неволю взято.

– Толкуй… Вот что, голубі: в город я вас нє пущу, а ви ідітє сєбє стороною.

– Та ми ж харківські! Куди ж ми дінемось?..

– А мнє какоє дєло? Пріказ воєводи: нє пускать в город бєглих с тєх мєстов, гдє моровоє повєтріє ілі какая другая болєзнь обяві-лась. Пусті вас в город, пойдьот помірать народ, что мнє воєвода скажет?

– Пусти, будь ласка, ми ж харківські.

– Дєло кончєно. Валі, братци, в обход, а в город нє пущу.

Втікачі пошепки порадилися поміж себе. Один з них поліз у кишеню, одвернувся од дячка, витягнув гаманець. Довго рився в ньому: видно було, йому дуже жалко розлучатися з тим, що в гаманці. Дячок, наче не помічаючи цього, шарудів пером по папері і присипав піском з пісочниці.

Нарешті втікач зважився, вийняв з гаманця якусь турецьку монету і, обійшовши багаття, підійшов до дячка. Дячок замахав на втікача руками.

– Куда прьош! – спинив втікача стрілець, загрожуючи рушницею, – стой за костром!

Дячок подивився на дорогу і побачив Наливайка й мажу з бочками.

– А, Наливайко! – радісно закричав він, – разговор вєзьош?

– Везу трохи. А ти що робиш?

– Да вот, по пріказу воєводи допрашиваю бєглих людєй із Азова.

– Це наші люди, пусти їх, Іване Семеновичу!

– Свєжая? – замість відповіді запитав дячок, кивнувши на горілку.

– Свіжа.

– Так… Ках-кх! – взявшися за груди, кашлянув дячок.

Втікач тим часом обійшов багаття з другого боку, уклонився й поклав таляр на стіл перед дячком.

– Куда, сатана, лєзєш? – знову крикнув стрілець на втікача. – За костьор!

– Ну, і вєтєр, так і рвєт бумагу! – сказав дячок, підіймаючи з кутка папера каменючку і прикриваючи талі папером. – Так і рвєт!

– Ну чєго стал? Тєбє говорю, аль нєт? За костер!

– Подожді, Мітріч! Ти давно прішол сюда на слободи? – запитав дячок втікача.

– Та ось уже два місяці вештаюся по слободах, ніяк до Харкова не доберуся.

– Чудак чєловєк! Чєго ти раньшє етого нє сказал? Ну какая на тєбє зараза может бить, когда ти уже два мєсяца по чістому воздуху ходиш? Пропусти іх, Мітріч.

Втікачі уклонилися дячкові і радісно, ледве не бігом пішли через греблю у город.

– Здоров, Пилипе! – гукнув Наливайко услід втікачеві.

Один з втікачів обернувся:

– А, Семене! Здоров… Потім побалакаємо! – крикнув він, махнувши рукою, і пішов швидше за своїм товаришем.

«…А Филька черкашенин, беглый из Азова, показал что никакого морового поветрия или какой другой болезни ни в Азове ни на Дону не слышно давно», – писав на своєму папері дячок.

– Туши кастьор, Мітріч!

Дячок підвівся і, потягуючись, підійшов до Наливайка.

– Так ти говоріш – свєжая? – підморгнув він правим оком.

– Свіжа. Може, спробуєш?

– Оно б слєдовало: трєщіт голова с похмєлья, да мнє сєйчас к воєводє ітіть надобно. Ти вот что, міл чєловєк: дай-ка мнє бочьо-ночєк вот етот малєнькій, – показав він на барило, – может бить, і я тєбє когда прігожуся.

– Ну що ж, бери… своя, не купована. А за барилом я хлопця пришлю.

– Спасібо. Мітріч! – радісно гукнув дячок, – возьмі бочьонок-то! А… – спинився він трохи, – закусить нєт лі чєго?

– Є що й закусити.

Наливайко підійшов до мажі і витягнув з сіна вепрячу ногу.

– О! Вєпрь?

– Бери, Іване Семеновичу!

– Спасібо, спасібо. Возьмі, Мітріч!

Стрілець витягнув барило з мажі і поклав його з вепрячою ногою у мішок.

– Скажи Семеновичу, – запитав Наливайко дячка, – чи не бачив ти часом – не проходили тут ваші стрільці з парубком з наших. Високий такий, чорнявий?

– Запорожец, что лі? Відєл. Гналі наши рєбята. Сказивалі, что у тєбя на вінокурнє прятался. Ти что ж, воровскіх людєй прячєш?

– Він же чесна людина, не злодій. Це на нього наклепали ваші діти боярські, бо він їм добре наклав на пасіці у Журавля.

– Чєстний-то он чєстний, да дєло єго плохо.

– Чому так? Адже ж ваші хлопці грабували пасіку?

– Етого я нє знаю. Єслі ограбілі, іх воєвода по головкє нє по-гладіт, потому строгий пріказ із Москви прішєл воєводє: нє обіжать вас, чєркас. Нє в том дєло, а в том, что запорожец твой сільно прібіл Мітьку Гусєва, ногой что лі в живот ударіл. Каби нє помєр малий-то… Сгоряча єму как будто нічєго било, а сєйчас лєжит, сказивал Стрєш-нєв, с души єго рвєт.