Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– А хоча б і так?

– Діла не буде… Ми теж колись за Хмеля отак, як і ти, старцями мандрували по Вкраїні та підбивали нарід на повстання, так не ті часи були. Ну, а Сірко ж як? – знову спитав винник.

Запорожець засміявся:

– Одрубали хвоста Сіркові москалі в Сибіру, він тепер аж зубами клацає.

– Не кажи так про старого, – спинив запорожця винник, – Сірко добрий козак, а бусурменів настрахав так, що жінки татарські ним дітей лякають. Не кажи так: ти ще цуценя проти його…

– Та я ж нічого, – відповів запорожець, – з його дорученням і сюди прибув на слободи.

– Чого?

Запорожець помовчав і покрутив вуса.

– Звелів провідати Сірчиху та дочку, та подивитись, чи все гаразд вдома. Та й про себе передати, що, мовляв, живий ще…

– Ну, це ти брешеш, – спокійно сказав винник, – сам Сірко чого ж не їде?

– Еге… Його так добре частували у Сибіру, що він московського духу й чути не може.

Винник здивовано здвигнув, плечима.

– Чого ж це ти старцем вирядився?

– Він характерник! – сказав бакаляр.

– Москалів побив, – відповів за запорожця Наливайко, – так довелося тікати з Харкова.

– Де побив?

– На пасіці у Дениса Журавля. Та ще й не простих кацапів, а дітей боярських.

Наливайко розповів винникові про пригоду козака з москалями й погоню.

– Так… – протягнув винник, навіть свиснув трохи. – Але ж москалі грабували пасіку? Чого ж лякатися? – він насмішкувато подивився з-під своїх сивих суворих брів на козака. – Чого ж лякатися? Воєвода розбере діло по правді.

– Мабуть. Розбере так, що не встигнеш і люльки викурити, як в Білгороді у князя опинишся. Спасибі за воєводину ласку. Наслухався я про московську правду від отамана.

– А що ж Денис?

– Має думку поскаржитися полковникові на грабіжників.

– Нічого з того не буде.

– Я й сам так казав йому. Не буде ваш полковник сваритися з воєводою за Дениса.

– Не кажи так про Донця. Він справедливий козак! – втупився за полковника Наливайко.

– Всі вони однакові. Поки простий козак – козак як козак, а в старшину виліз – йому плюнути… пики не дістанеш, – сказав запорожець, скоса глянувши на Галю.

Раптом залився гавкотом на когось Бровко і, зірвавшись з місця, кинувся до лісу.

Трохи згодом в супроводі Бровка вийшов кремезний чоловік з торбою за плечима і з великим ціпком у руці. Він був у постолах, але з торби виглядала халява рудого чобота. Бровко злісно кидався на нього, одначе чоловік, мабуть, добре знав собачі звички (кусати не людину з ціпком, а самий ціпок) і через це спокійнісінько йшов через галявину, тягнучи позад себе ціпок, а Бровко аж розривався, хапаючи кінець палиці, що волочилася, підскакуючи, по землі.

Подорожній підійшов до компанії і спинився кроків зо три від неї.

– Добридень! – привітався він, знявши бриль.

– З неділею!

– Спасибі! – відгукнувся Наливайко. – Та цить, чортів собако! Слова не дасть сказати.

Дорош підняв з землі хворостину, і собака огризаючись одійшов від подорожнього.

– Хліб-сіль! – знову сказав подорожній, кинувши око на пляшки та страву, що стояли перед козаками.

– Прошу сідати! – ввічливо сказав Наливайко і посунувся, щоб дати місце гостеві.

Гість сів, перехрестився, випив чарку горілки, що налив йому Наливайко, і закусив. Розмова обірвалася. Всі мовчки дивилися на подорожнього. Він узяв кусень кабанятини і став повільно їсти, одрізаючи невеличкі шматки. Був це худий чоловік з орлиним носом. Очі в нього сиділи глибоко під бровами, а брови, чорні й густі, понависали над очима, як розшарпана вітром стріха. Йому було не більш як сорок років, а то й менше, але голова була зовсім сива. Козаки були вже добре на підпитку, але всі вони помітили якийсь сум в очах подорожнього Такий сум буває тільки у людей, що перенесли якесь надзвичайне і до того ж довге горе, що перевертає все життя, руйнує надії, мрії й здоров’я, а замість них залишає в очах тільки цей невимовний сум. Подорожній випив і другу чарку, а від третьої відмовився, попоїв ще трохи і подякував компанії за ласку.

Бакаляр був дуже цікава людина. Йому давно кортіло спитати цього чоловіка, відкіля він і куди йде, але проста чемність не дозволяла йому розпитувати подорожнього, поки той їв. Але коли той витер вуса, з’їв останню ложку куліша і витяг з кишені кисет з тютюном, він не втерпів і спитав:

– А скажи, будь ласка, добрий чоловіче, відкіля ти сам і куди тепер ідеш? Бачу, що ти не тутешній.

Чоловік викресав вогню, запалив люльку й відповів: