Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– Що таке? – спитав Наливайко.

– Я чую тупіт.

Всі прислухалися. З темряви теплої ночі ззаду них долинуло ледве чутне тупотіння.

– Хто б це був?

– Це погоня, – сказав запорожець. – Я заховаюся в кущах, а ви потихеньку йдіть.

Він звернув з дороги й зник у темряві лісу. Тупіт погоні ставав усе дужчий і трохи згодом до мажі, ледве не наскочивши на неї, підскакала ватага їздців.

– Стой! – закричав хтось з їхнього гурту, хоч мажа давно стояла нерухомо серед дороги.

– А ви хто такі? – запитав Наливайко.

– Государєви служилиє люді; а ви самі кто будєтє!

– Козак Харківського полку Семен Наливайко та пан бакаляр Цурка.

– Нєчістая сіла носіт вас по лєсу. Куда єдєтє?

– Туди їдемо, де вас нема! – грубо відповів Наливайко.

Москалі ближче присунулись до подорожніх.

– Поговорі мнє!

Але Наливайко вже сам схаменувся, зрозумівши, що так балакати з десятком озброєних їздців серед ночі та ще в лісі не годиться, і через те значно м’якше сказав:

– Ідемо до себе на винницю.

– А на тєлєгє кто?

– На якій телезі?

– Телезі, телезі… Тарабарщина… Ну, на возу, что – нє поні-маєш?

– Син та дочка.

– А слєпого с поводирьом нє відалі? Когда виєхалі із города?

– Ще завидна… А сліпого з поводатирем не бачили. Бачив якогось старця з хлопцем, так старець зовсім не сліпий.

«Нащо тато так кажуть, – подумав Дорош, – сказали б, що не бачили, та й годі».

– Так, так… – сказав москаль, – так он совсєм нє слєпой?

– Де там сліпий! Ми тільки з города, а він стоїть, на річку дивиться. А що, каже, як перейти цю греблю, чи дійдеш до Панасів-ки? – Дійдеш, кажу. Так він уперед чимчикує, а хлопець за ним ледве встигає. Де там сліпий!

Їздці згуртувалися ближче один до одного і пошепки забалакали враз.

– Нє врьот лі? – долетів до Дорошевого вуха скептичний голос одного з москалів.

– Каби врал, сказал би, что нє відєл, – відповів інший.

– Так ти говоріш, на Панасовку пашол слєпой?

– Який сліпий? Він не сліпий.

– Ну тот… старік с мальчіком?

– Старець? А хто його знає. Питав дорогу на Панасівку, а куди пішов – не знаю.

– Ну, ладно… Поворачівай назад, рєбята!

Москалі повернули коней і поскакали назад.

«Добре підвіз москаля батько, – подумав Дорош, – я б так не збрехав».

Подорожні прислухалися, поки зовсім не затихло кінське тупотіння.

– Цоб! – гукнув на воли Наливайко.

«А як же запорожець? Чом його не підождати?» – подумав Дорош. Він підвівся й прислухався. Раптом спереду на дорозі спалахнув вогник. Коли на хвилинку він блимнув удруге, Дорош побачив вусате обличчя запорожця, що стояв серед дороги й запалював люльку. Дорош почув легенький запах тютюну, зарився в сіно і трохи згодом заснув.

Коли Дорош прокинувся, був уже ранок. Мажа стала серед невеликої лісової галявини. Випряжені воли стояли коло корита і їли барду. Під грушею, що стояла край галявини, курився вогник, а над вогником, на двох кілках міцно вбитих у землю, на перечці висів казан. Коло казан навколішках стояла Галя і, нахилившись, роздмухувала вогонь. Біляве волосся впало їй на чоло, обличчя почервоніло з натуги. Вона була дуже гарна в цю хвилину, а Дорош, як і всі брати, не помічав краси сестри. На другому краю галявини стояла соснова брусована винниця, де були чани та діжки, а коло неї рублена комора і хата для винників, що мешкали тут. Сонце ще не вийшло з-за лісу, і на галявині лежала ранкова сутінь. Уся галявина заросла бур’янами та споришем, бо де оселилася людина, обов’язково за нею з’являлись бур’яни та спориш, нищили всі трави, що росли тут досі, і розташовувались, наче дома. Під хатою на ряднах, вкрившись свитками, спало чоловіка п’ять робітників з винниці.

З лісу вийшов запорожець з оберемком хмизу на плечах. Він підійшов до багаття й скинув оберемок на землю. Вуси його знову були чорні, як дьоготь, і сьогодні б ніхто не пізнав у цьому молодці вчорашнього діда. Він трохи постояв коло Галі, дивлячись, як вона намагалася роздмухати вогонь, а потім сказав:

– Давай, дівчино, я розпалю. Це діло знайоме більше козакові.

Він ліг на живіт, і за кілька хвилин багаття весело запалало на галявині.

Батька й бакаляра не було коло винниці, але Дорош добре знав, де вони: з лісу один за одним загуркотіли постріли з рушниць.