Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

Але важко було здивувати такого досвідченого рибалку, за якого вважав себе Дубовиченко. Він і сам бачив бобрів і тягав коропів ще більших за тих, про яких розповідав Дорош. Він навів кілька прикладів зі свого рибальського життя, і хлопці, розмовляючи таким чином і прибріхуючи трохи, як це водиться серед мисливців та рибалок, дійшли до своїх хат і розійшлися.

Ворота батькового двору були одчинені, а серед двору, стояв віз з сіном. Пара сірих волів лежали коло війя з ярмом і ремиґали. На війї сидів маненький хлопець, Дорошів брат, у солом’яному брилі і, звісивши ноги, гойдав ними в повітрі. В правій руці він тримав шматок паляниці, а в лівій – окраєць житнього хліба, по черзі відкусю-вав і їв то паляницю, то хліб. Коло нього сидів собака Бровко. Не зводячи очей з хлопця, він махав волохатим з реп’яхами хвостом і підіймав круг себе легеньку куряву.

– Бровко! – крикнув Дорош.

Собака оглянувся і ще дужче замахав хвостом, а Дорошів брат від несподіваного оклику коливнув ногами і звалився з війї. Хліб випав з рук хлопця, бриль покотився по землі, а сам він повалився на спину і, дриґаючи ногами, заревів на весь двір. Скориставшись з цієї нагоди, Бровко підібрав з землі хліб і обережно, глянувши скоса на Дороша, витягнув у малого з руки і шматочок паляниці.

На крик хлопця з хати вийшла Дорошева мати і підняла його.

– Чого ти, Івасю? – обтрушуючи сорочку, спитала вона.

– Ги, ги! – пхинькав Івась.

– Він з війя звалився! – пояснив Дорош.

– А де тато?

– У садку, під грушею.

Батько Дорошів, розкинувшись на весь свій великий зріст, лежав на животі під грушею, а голову вкрив хусткою від мушні. Ноги він розкинув, наче букву іжицю, а на закаблуках чобіт виблискувала пара нових підковок. Люлька курилася в траві.

Дорош хотів був розбуркати батька, як з сусіднього садка, де був шинок, почувся голосний регіт і московська лайка.

– Ну, попадьотся, стєрва, воєводє – он єму покажет!

Голос здався Дорошеві за знайомий. Він підійшов до тину, що розділяв садки, і, підвівшись навшпиньки, заглянув у сусідній садок. Під яблунею коло хати стояв стіл з закускою й питвом, а за столом сиділо троє знайомих вже боярських дітей. Вони вже були п’яні, голосно балакали і щохвилини вихиляли чарки.

– А здорово я ввєрнул чєлобітную про запорожца! – долетів до хлопця голос москаля в соболевій шапці. – Ха, ха! Наши рєбята шутіть нє будут: живо скрутят голубчіку рукі, да по сусалам. Я б єму, сукіному сину, вєсь чуб повидєргал.

– А как ти узнал, что он запорожец? Всє вєдь оні чєркаси, хох-латиє!

– Пріглядєлся я к нім у Івашкі Сєрка, когда он полковніком харьковскім бил. Такі хохлов к нєму нємало хаживало.

– Что ж єму будєт, запорожцу то?

Москаль в соболевій шапці вихилив чарку і став закусювати таранею.

– Что будет? – спитав він, випльовуючи кістки. – Батогами єго хорошенько, чтоб нє шлялся по государєвим городам да нє смущал народ. А потом к князю в Бєлгород, а тот ілі сам расправітся, ілі в Москву пошльот, а там разговори кароткій.

Ванька Стрєшньов підняв руку до носа і показав, як рвуть обценьками ніздрі.

– Здорово!

Дорош зрозумів не все, що балакали москалі, але здогадався, що балакали вони ні про кого іншого, як про його нового знайомця запорожця, що був на пасіці у Журавля. Він знав, що до Москви спроваджують усіх непокірних московському урядові. Коли таку значну людину й кошового отамана, як Сірко, надіслано до Москви, а відтіля запроторено аж до Сибіру (Дорош знав про це від батька), то що ж буде запорожцеві?

Він розбудив батька і, збентежений, пішов за ним до хати. Коли Дорош ішов із школи додому, йому добре хотілося їсти, але тепер страва якось не йшла йому в рот.

– А ти чого не їси? – спитала мати. – Наївся, мабуть, сміття отого – лопуцьків та калачиків?

– Ні, я кашу в школі їв.

– А що, – спитав батько, – хіба хто скінчив науку?

– Клименко Петро дякував бакалярові кашею.

– Який Петро? Іванів син?

– Атож.

Дорош дуже радий був з того, що так легко викрутився зі свого прикрого становища: ну, як скажеш батькові, чого йому їсти не хочеться? Ледве скінчили обідати, він шмигнув до воріт.

– А ти куди лагодишся? Хіба не поїдеш зі мною на винницю?

Хлопець ляснув себе по голові: він і забув попередити батька, що прийде дяк.

– Тату! Пан бакаляр казали, що поїдуть з вами на винницю.

– Ну, що ж, веселіше буде. Коли він прийде?

– А ви коли їхатимете?

– Та ось, як упораюся з сіном. Мабуть, надвечір. А ти куди?