Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

– Кто ето вас етак разукрасіл? Уже успєлі побивать в кабакє?

– Крєст святой, – перехрестився молодець з сергою, – маковой росінки во рту нє било.

– Оно і відно. С чєм пожаловалі?

– Обідєли нас черкаси і білі чєм попадя смєртним боєм.

Піддячий хотів був розпитати, хто бив і коли бив дітей боярських, але побачив, що на площі з’явилася товста постать воєводи. Він ішов поважно, спираючись на високу патерицю. Піт струмками лив з-під високої шапки воєводи, він часто спинявся й витирав чоло червоною хусткою, що ввесь час тримав у лівій руці.

– Вот ідьот воєвода, – сказав піддячий, – єму повєдайтє про свою обіду.

Побачивши воєводу, діти боярські переглянулися і, раптом зігнувшись, наче по команді, уклонилися до землі і стояли так, звісивши руки долу, доки воєвода підійшов до них близько.

– Что за люді? – спитав воєвода, бачачи тільки потилиці боярських дітей.

– Вєлі слово молвіть, боярін. Вислушай нас, холопов твоіх!

– Говорі! Ну-ну… – протягнув воєвода, глянувши на молодців, що вже випростувалися і стояли перед ним у всій своїй красі, – здорово вас обработалі!

Молодець у соболевій шапці витягнув з пазухи згорнутий папір і, уклонившися ще раз, подав його воєводі.

– Нє гнєвайся, боярін, прімі чєлобітную на чєркасішку Журав-льова Дєніску, пчєльнік у нєво возлє рєчкі.

– Чітай! – передав воєвода папір піддячому.

Піддячий розгорнув папір.

«Бют челом, – почав він, – холопишки твои, дети боярские городовой службы Ивашка Стрєшньов да Митька Гусєв да Гришка Емельянов. В нышешнем 181 году (1673), июля в 15-й день, пошли мы, холопы твои, на пчельник черкасишки Журавлева Дениски купить меду, а он, Дениска Журавлев, меду нам не продал, а всячески непотребными словами нас поносил и бил нещадно чем попадя; а там у него на пчельнике хоронится воровской человек из запорожских казаков, нам неведомый, и тот бил нас, служилых твоих людей, и шапку с меня, Ивашки Стрєшньова, сорвал и ногой кинул…»

– Ето какой же Журавльов? – спитав воєвода, глянувши на піддячого.

– Дєніска, прєстарєлий уже чєловєк, Ивана Журавльова отєц. Пчєльнік дєржит возлє рєкі Харькова, по Бєлгородской дорогє.

– Вот что, – сказав воєвода піддячому, – скажи ти Гвоздьову, чтоб взял с собой с дєсяток стрєльцов, да пошол он на пчєльнік к Журавльову етому, і пусть возьмут запорожского казака, что хоро-нітся у нєго на пчєльнікє, да и єго, старого дурака Дєніску, пріхватят; а ти допросі хорошенько, откуда такой явілся казак, да кто он. Может, он із тєх молодцов, что лісти прєлєстниє разносят, как прі гет-манішкє Брюховєцком било. А дєло ваше, – звернувся він до боярських дітей, – разбєрьом. Послушать вас, так ви агнци нєпорочниє, води нє замутітє. Особліво ти! – тицьнув воєвода пальцем на молодця у соболевій шапці. – Я тєбя, Ванька Стрєшньов, хорошо знаю: ти охулкі на руку нє положіш.

– Вєріш совєсті, боярін, как пєрєд отцом родним.

– Знаю, знаю. Говоріть ти умєєш.

Воєвода повернувся і, важко піднявшись по східцях, зайшов до Приказу.

Діти боярські пошепталися поміж себе і пішли геть від Приказу. Перейшовши майдан, вони завернули за ріг вулиці і зайшли у шинок, що його не було видно з вікон Приказу,

Коли воєвода увійшов до Приказу, дячок, що писав там за столом, устав і низько вклонився.

– Здравствуй, Мітріч, – поздоровкався з ним воєвода, – а гдє же другіє дьячкі, что-й то іх нє відно?

– Сємєнича я, по твоєму пріказу, боярін, послал допросіть лю-дєй, что убєглі із Азова… – відповів за дячка піддячий. – Ти вєлєл нє допускать іх в город, пока нє вивєдают, нєт лі там, в Азовє, морового повєтрія.

– Так, так… Помню. Нє вєрнулся єщє Сємєнич-то?

– Нєт.

– А другой?

– Другой… Нє знаю, как і сказать тєбє, боярін. Запьянствовал.

– Чтой-то часто больно? Давно батогі по ньом плачут. Ужотко вєрньотся. Ну что, єсть вєсті какіє?

– Пріходілі тут чєркаси с осадчім своім Старочудновим. С ватагой своєй он сєйчас на Подолє стоіт.

– Что ж єму надобно?

– Нє тєрпітся. Спрашівал, нєт лі вєстєй от бєлгородского воєводи.

– Іш, скорий какой. Мєсяц назад только отпісалі князю, уже і отвєт єму подай! Дівіт мєня нє мало Розрядний Пріказ Московскій. І льготи етім чєркасішкам всякіє, і вольності. Моя б воля – дал би я ім вольность: запісал би іх всєх в холопи крєпостниє.

– Хе, хе! – засміявся піддячий.

– Чєго смєйошся? Право слово.

Воєвода позіхнув і перехрестив рота.

Забарившись з купанням і на пасіці, Дорош зовсім забув про те, що йому треба йти до школи. Звичайно, він не дуже поспішав туди, але тепер він побіг, як лоша. На це було багато причин: перше те, що він занадто спізнився, і йому, мабуть, буде хльос від бакаляра; друге – це було вже приємніше – він жадав розповісти товаришам про те, як запорожець наклав кацапам; і третє – це було найприємніше – похвастатися, що він навчився плавати.