Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

Коли вони підійшли до Бєлгородської криниці, коло неї стояло чоловіка десять озброєних москалів і розпитували щось у молодиць, що брали з криниці воду.

Сліпий з поводатирем не піднялися в старий город, що своїми дерев’яними стінами висився праворуч над ними, а пішли берегом річки, обійшли город і зайшли у новий остріг стіни, що його три роки тому збудував воєвода, Сухотін. Серед вулиць і по дворах стояли вози з майном, плугами, боронами й домовим скарбом. Це була валка поселян з осадчим Старочудним, про якого приказний дяк казав воєводі.

Сонце вже сіло і над городом стояла тепла літня сутінь. Вогники багаттів блимали поміж возами поселян; молодиці та дівчата зустрічали худобу, що поверталася з паші додому; повітря було повне диму й запаху страви. Собаки поселян кидалися на перехожих, гризлися й міряли свої сили з місцевими псами. Блідий місяць вже стояв над городом.

Бандурист та хлопець швидко йшли поміж возами, поспішаючи, поки не зачинилися ворота острогу. Потім перейшли греблю і вийшли на дорогу, що вела на Хорошів. На дорозі не було нікого, і вона білуватим піском своїм виблискувала при блідім світлі місяця. Трохи згодом вони побачили мажу, що стояла серед дороги. Чорна тінь від мажі падала на дорогу незграбною плямою. Коли бандурист та хлопець підійшли до неї, від мажі з тіні одійшли два чоловіки з рушницями і запитали подорожніх:

– Хто іде? Що за люди?

Бандурист та хлопець спинилися.

– Це батько! – шепнув поводатир бандуристові.

– Мовчи! – тихо відповів той, а потім голосно сказав:

– Добрий вечір! А скажіть, будь ласка, чи сюди дорога на Жу-равлівку?

– А ви хто такі? – знову запитав чоловік з рушницею,

– Сліпий з поводатирем.

– Мабуть, у тебе, діду, і поводатир сліпий, що завів тебе сюди. Хіба ж це дорога на Журавлівку? Це – дорога на Хорошів.

– На Хорошів? Ти скажи… Хоч ночуй серед дороги. Ач куди завів, капосний хлопець. Ну, що тепер робити? Було б заночувати у городі: там у мене й чоловічок знайомий є, Наливайко Семен. Та й діло є до нього… – бурмотів дід.

– А нащо тобі Наливайко Семен? – підозріло запитав чоловік з рушницею.

– Та так… діло є…

– Яке? – грізно вже запитав чоловік.

Видно було, як старий затрусився від жаху.

– Хто це? Хто це? – голосно зашепотів він, нахиляючи до хлопця. – Чи не розбишаки які?

– Кажи, яке діло у тебе до Семена Наливайка?

– Діло?.. – мимрив дід. – Та ось яке: кланявся йому мурза ногайський з того світу, що тягав його колись на аркані коло Тору!

– Тьху, чортяка! – вилаявся чоловік, – я й не впізнав тебе… А це – Дороше?

– Це – я, тату! – засміявся поводатир і зняв бриля.

– Це ти, Дороше? – почувся дівочий голос з возу.

Дорош, придивившись, побачив свою старшу сестру, що підвелася й дивилася на нього з мажі.

Батько Дорошів, знявши шапку, цілувався з запорожцем.

– А… – сказав другий чоловік, що досі стояв мовчки коло До-рошевого батька, – це мій молодчик Дорош. Так ось на кого чекав Семен серед дороги. Ти що це, у поводатирі найнявся?

– У поводатирі!

– Дивні діла твої, Господи. Нічого не розумію.

– Сідай на воза, дяче, потім зрозумієш, – весело сказав Наливайко.

Але бакаляр не поліз на воза, і мажа, поскрипуючи, рушила з місця, а коло неї пішли чоловіки. Бандурист ішов тепер легко й рівно, а головне без поводатиря. Бакаляр, що йшов поруч, скоса поглядав на бандуриста й ніяк не міг второпати, в чому діло. Він іноді намагався обігнати бандуриста і наче непомітно заглядав йому в вічі, та ледве він кидав погляд на нього, бандурист закочував баньки, і перед бакаляром при блідім світлі місяця були невидющі очі сліпця. Нарешті бакаляр не витримав і спитав:

– Скажи, добрий чоловіче, як це ти, сліпий, та ще поночі, так добре йдеш по дорозі?

– А мені однаково, що вночі, що вдень.

– Мабуть, неоднаково, бо вдень ти ходиш з поводатирем, а вночі сам.

– А це мене воєвода ваш навчив так ходити.

– Чи не батогами часом?

Бандурист засміявся:

– Ти думаєш, пане бакаляре, що й нам субітки дають, як ти своїм школярам? У нас, друже, не так: прикують до стовпа ланцюгом та киями.

– Еге-ге! – сказав бакаляр, – тепер і я бачу, що ти за нічний птах. Ти часом не з тих птахів, що кричать: «Пугу! пугу!»

– Козак з Лугу! – відгукнувся з мажі Дорош.

– Ач… це вже пугаченя обізвалося.

– Трохи з тих, – відповів запорожець.

Розмовляючи таким чином, подорожні зайшли у ліс лісовою дорогою. Місяця не було видно і під деревами лягла густа тінь. Ліс легенько шумів; серед кущів, як зелені зірки, маячіли вогники світляків. Запорожець раптом спинився й прислухався.