Григорій Бабенко - Шляхом бурхливим

Тут винник випив чарку, витер вуса і потягнувся за закускою.

– Ну? – нетерпляче спитав бакаляр.

– Ну… Старка спалахнула і згорів Жменя у льоху разом з жінкою, а я ледве вибрався з льоху, добре, що був тоді у пригребиці.

Оповідання винникове справило велике вражіння на слухачів, особливо на Галю та Дороша: вони виразно уявляли собі, як горить Жменя, а в кутку від жаху верещить нещасна полячка.

– Висипався хміль з мішка, наробив біди панам! – засміявся бакаляр, згадавши старе прислів’я.

– А що з того? – запитав запорожець, що ввесь час мовчав, слухаючи старого винника.

– Як що з того?

– А так… Ляхів побили, опинилися під воєводами. І на гетьманщині, і тут свої пани позаводилися.

– Е, братику, – відповів винник, – не бачив ти ще смаленого вовка, не знаєш ти лядської неволі. Там горілки не покуриш. Намолотив хліба – давай панові «осип»; маєш пасіку – плати «очкове» з вулика; хочеш пополовити риби – тягни до пана «ставщину»; змолов борошна – сип «сухомельщину». Там, брате, як тут, з рушниці не постріляєш, бо вся зброя одібрана і за всім доглядає дозорець. Багато ми їхнього брата дозорців поперевішували на гілках.

– Так, так… – підтакнув Наливайко.

– Постривай трохи і тут те ж буде, свої пани позаводять порядки. Але я не про те… Ти от що скажи, Семене: де твої ґрунти, де хата, де твоє село, що з нього ви з Хмелем ляхів повигонили? Усе зруйнували гетьмани, ляхи та москалі… А ти, старий чоловіче, – звернувся запорожець до винника, – ляхів бив, старку лядську чоботом пив замки Яреми та Пухальського руйнував, добував волю України, а сам тиняєшся по чужих кутках, горілку куриш та не собі. А своєї хати, свого кутка не маєш. «Висипався хміль з мішка…» Понасипали ви хмелю, та в чужі кишені…

Наливайкові дуже неприємно було чути це від запорожця. Він і сам колись міркував так, але тепер справа була інша: він вже мав і добру хату, і винницю, і пасіку, і добру худобу, і навіть держав шинок спільно з одним заможним козаком. Правда, служба козацька тут була важка й небезпечна, але життя на слободах, на його погляд, не можна було й рівняти з колишнім життям на Правобережжі, що було ареною війн та бійок гетьманів за булаву та диких нападів татар, спільників гетьмана Дорошенка. А після повстання Брюховець-кого і зовсім добре стало жити деяким козакам, особливо старшині, що не зрадили Москви, бо вони загарбали собі і лани, і ліси спільників Брюховецького та Сірка.

Тепер старшина жила панами на всю губу і навіть запрошувала до себе поселенців, даючи їм, як і московський уряд, деякі пільги, набуваючи собі таким чином «підданих».

Коли проходили пільгові роки, «піддані» починали відробляти ці «пільги» спочатку день або два на тиждень, а далі й більше.Таким чином і на слободи насувалась потихеньку й непомітно панщина, але вже не лядська, а своя «рідна».

– Не сердься, Павле, давай краще вип’ємо, – сказав, щоб спинити неприємну розмову, Наливайко.

– А скажи, козаче, – звернувся бакаляр до запорожця, – чого це тобі забажалося перекинутися у старці? Ти, мабуть, характерник?

Бакаляр давно вже хотів поспитати про це запорожця, але за полюванням та кабаном якось забув. Запорожець крутнув вуса й усміхнувся.

– Я ж казав тобі, що це навчив мене ваш воєвода.

Старий винник, що спав саме в той час, коли приїхала мажа до винниці, і через це не бачив переодягнутого в старця запорожця, здивовано подивився на нього.

– Що? – спитав він, – хіба що чути з-за порогів, або з Гетьманщини? Хіба й Попович набив оскомину Москвою, як і Брюховець-кий? Щось дуже швидко!

Поповичем він прозива гетьмана Самойловича, здогадався Дорош.

– Ні, цього нема. Попович держиться Москви, як воша кожуха… в нього тільки й думки, щоб повалити Дорошенка.

– Ну, а Дорошенко що ж?

– А Дорошенко давно вже стоїть на одній нозі. Хоче передати клейноди запорожцям, щоб обрали нового гетьмана.

– Що ж він, усе з татарвою?

– З татарвою.

– Догетьманувався Петро зі своєю татарвою до того, що вже й гетьманувати нема над ким: усе Правобережжя сунуло на слободи від хазяйнування татар… – сказав Наливайко.

– Та гетьманів, – додав п’яний вже бакаляр.

– Ну, а Ханенко? Усе з ляхами?

– Еге… урвався бас… І Ханенко віддав клейноди й армату запорозьку, та тільки не запорожцям, Самойловичеві.

– Добре життя. Попович з москалями скубе, Дорошенко з татарвою шарпає. Добре хоч Ханенка чорти з’їли. Розшматували сучі гетьмани Україну. Ех, нема старого Хмеля! – роздумливо сказав винник. – Ну, а Сірко? Чи не має думки підіймати Слобожанщину проти Москви, як за Брюховецького було? Так, діла не буде!.. Чи ти часом сам не того вештаєшся по слободах?