Головною визначною пам’яткою острова став готель «Дель Коронадо» ( Hotel Del Coronado ). Готель, розташований на березі Тихого океану, виходить прямо на пляж, а його червоні дахи видно здалеку. Тут зупинялися знамениті гості, серед яких були американські президенти, герцог і герцогиня Віндзорські та інші королівські особи. Тут прийшло натхнення й до Френка Баума і він написав книгу The Wizard of Oz («Чарівник країни Оз»). У 1920 році в готелі зупинявся Едуард, принц Уельський (в майбутньому король Едуард VIII). Висловлювалися припущення, що саме там він міг уперше зустрітися зі своєю майбутньою дружиною, Уолліс Сімпсон, через намір одружитися з якою він потім відмовився від престолу.
, 1908 рік
Потяг із Фріско сильно запізнювався. Він мав прибути в Гагсонський парк опівночі, однак цього разу повільно наближався до платформи лише о п’ятій ранку, коли небо на сході почало світлішати. Заскрипіли гальма. Кондуктор голосно вигукнув:
– Гагсонський парк!
Юна пасажирка піднялася з місця і поспішила до виходу. В одній руці вона тримала плетений саквояж, у другій – прикриту газетою пташину клітку, під пахвою – парасольку. Кондуктор допоміг їй вийти на перон, машиніст взявся за прилади керування, вагони застогнали, колеса заскрипіли й повільно рушили по рейках.
Потяг запізнився, бо всю ніч земля ходила ходуном. Машиніст побоювався, що ще трохи і рейками розійдуться, тоді не минути лиха. Тому він вів паровоз повільно й обережно.
Дівчинка постояла, проводжаючи очима потяг, поки він не зник за поворотом, а потім з цікавістю роззирнулась.
Платформа «Гагсонський парк», що служила місцевим вокзалом, виглядала голо й порожньо. Крім старої дерев’яної лави тут нічого не було, тож слово «гостинність» аж ніяк не пасувало цій станції. Дівчинка подивилася крізь м’яке сіре світло на місто, але не розгледіла там ні будівель, ні людей. Власне, так і мало бути: туман ховав усе навкруги.
Та через деякий час дівчинка помітила неподалік прив’язаного до дерева коня, запряженого в коляску, який понуро звісив голову до самої землі. Вона завважила, що він був грузний, високий та кістлявий, з довгими ногами і великими копитами. Шкіра так обтягувала його ребра, що їх можна було легко перерахувати. Довга голова була явно завеликою для тулуба, а хвіст, навпаки, закоротким.
Упряж у багатьох місцях порвана, але дбайливо полагоджена за допомогою мотузок і шматків дроту. Зате коляска була майже нова, з лакованим верхом і завісами по боках. Підійшовши ближче, дівчинка побачила в ній хлопчину, який міцно спав, відкинувшись на спинку сидіння.
Вона поставила клітку на землю і тицьнула у хлопчину парасолькою. Той одразу схопився і почав гарячкувато терти очі.
– Привіт! – сказав він нарешті. – Ти Дороті Гейл?
– Так, – відповіла дівчинка, уважно розглядаючи скуйовджену шевелюру й сірі заспані очі візника. – Ти, мабуть, чекав на мене, щоб відвезти на Гагсонську ферму?
– Звісно, – кивнув той. – А потяг уже прийшов?
– Якщо не прийшов, як би я тут опинилася? – усміхнулася Дороті.
Її співрозмовник розсміявся весело й доброзичливо. Вистрибнувши з коляски, він закинув саквояж Дороті на сидіння, а клітку прилаштував на підлозі.
– Канарка? – поцікавився він.
– Ні, це моє кошеня Еврика. У такий спосіб з ним найкраще подорожувати.
Хлопчик похитав головою.
– Кумедне ім’я для кота – Еврика, – завважив він.
– Я так назвала його через те, що він – знайда, – пояснила Дороті. – Дядько Генрі каже, що «еврика» означає «я знайшов».
– Ясно. Ну, залазь.
Дівчинка вилізла на сидіння, хлопчина – слідом за нею. Він розібрав віжки, трусонув ними і прицмокнув:
– Ньо!
Кінь не ворухнувся, лише ледь повів обвислим вухом.
– Ньо! – знову гримнув хлопчик.
Кінь стояв нерухомо.
– Може, треба відв’язати його від дерева, – припустила дівчинка.
Хлопчина знову засміявся і скочив на землю.
– Схоже, я ще сплю, – сказав він, одв’язуючи коня. – Зате Джим добре знає свою справу. Правда, Джим? – і він поплескав коня по довгій морді.
Хлопчик знову сів у коляску і взявся за віжки. Кінь позадкував з-під дерев, неквапом розвернувся і почвалав піщаною дорогою, ледь помітною в передсвітанковому тумані.
– Гадав, потяг вже не прийде, – завважив хлопчик. – П’ять годин прочекав на станції.
– Нас постійно трясло, – пояснила Дороті. – А ти хіба не відчував підземних поштовхів?
– Ну… ми в Каліфорнії до них звикли, – відповів її співрозмовник. – Уже й боятися перестали.
Читать дальше