Френсіс Фіцджеральд - До зірок

Юнаки витріщилися на неї. Змірявши їх байдужим поглядом, дівчина повернулася до свого попереднього заняття – відкинулася на сидінні та почала гордовито дивитися в небо. Хлопчаки перезирнулися та заклякли. Вони дивилися на дівчину; лише відчувши, що їхні погляди навіть їм самим стали здаватися надто пильними, вони, нарешті, опустили очі та почали розглядати машину.

За кілька хвилин з’явився червонолиций молодик із рудим волоссям, зодягнений у жовтий костюм, у жовтому капелюсі та жовтих рукавичках, і сів у автомобіль. Пролунала серія моторошних лясків, а потім із розміреним «тра-та-та» із прочиненого капота долинув тривожний звук, що був схожий на звук барабана. А затим і авто, і дівчина, і її супутник, в якому вони впізнали Спіда Пекстона, тихо і плавно розчинилося за рогом.

Безіл і Ріплі розвернулися і задумливо побрели в зворотному напрямку, в бік центральної алеї. Вони знали, що Спід Пекстон – несповідима особа, навіжений і розпещений син місцевого пивовара; а проте, вони йому заздрили: полетіти назустріч заходу в цій колісниці, назустріч містичній безмовності ночі разом із загадковою кралею. Мабуть, ця заздрість і змусила їх гукнути високого парубка, їхнього однолітка, котрий якраз виходив із тиру.

– Здоров, Еле! Стривай! Як справи?

Елвуд Лімінг обернувся і зачекав. Серед добропорядних хлопчиків він вирізнявся розбещеністю: встиг призвичаїтися до пива, навчився лайки від водіїв, димів, як паротяг – навіть схуднув. Вони з нетерпінням накинулися на нього, проте зустрів їх суворий, примружений погляд бувалого хлопчака.

– Вітаю, Ріпе, дай п’ять. Здоров’ячка, дружище Безіле, дай п’ять.

– Що поробляєш, Еде? – запитав Ріплі.

– Та так, нічого. А ви?

– Ми теж.

Елвуд ще більше примружився, вдаючи, що поринув у свої думки, й потім рішуче клацнув язиком.

– Чи не зняти нам дівчат? – запропонував він. – Тут сьогодні гарненькі, я вже придивився.

Ріплі та Безіл водночас затамували подих. Торік їх обурювало, що Елвуд заходив у кабаре «Зірка», а ось зараз він прочиняє їм двері у своє розпусне життя. Ріплі, якого багато до чого зобов’язував новий щабель зрілості, бадьоро підтримав:

– А що, гаразд. Я готовий.

Він покосився на Безіла.

– Добре, тоді я теж готовий, – видавив той.

Ріплі хихикнув – швидше стурбовано, аніж знущально.

– Може, варто підрости, Безіле? – він перевів погляд на Елвуда, шукаючи підтримки. – Відпочивай, поки до штанів не доріс.

– Замовкни! – розлютився Безіл. – Сам нещодавно манну кашку їв. Тиждень лише минув.

Але він відчував, що їх розділяє прірва, і йшов обабіч них, мов білий грак.

Кидаючи швидкі погляди справа наліво, Елвуд Лімінг ішов попереду та всім своїм виглядом показував, що він – стріляний горобець. Кілька дівчат, які тинялися парами, піймавши на собі його впевнений погляд, раз у раз підбадьорливо всміхалися, однак парубок їх відбракував: ці – пампушки, ті – сірі мишки, а он та – немов черниця. Раптом, погляди всіх трьох зупинилися на двох кралечках, котрі ішли попереду, й хлопці пришвидшили крок: Елвуд йшов зі справжньою впевненістю, Ріплі – з нервово-удаваною, а Безіл – із раптовим хвилюванням.

Вони зрівнялися з дівчатами. У Безіла ніби клубок підступив до горла.

Він відвів очі, почувши голос Елвуда:

– Вітаю, дівчата! Як справи?

А що, коли вони зателефонують в поліцію? А якщо раптом з-за рогу вигулькнуть його матір разом із матір’ю Ріплі?

– Вітаємо, хлопці.

– Куди прямують дівчата?

– Нікуди.

– Тоді нам по дорозі.

Усі стали в коло, і Безіл із полегшенням зауважив, що ці дівчата його однолітки. Обидві були гарненькі, зі гладкою шкірою і нафарбованими губами; волосся були високо зачесане, як у дорослих дам. Йому відразу сподобалася та, що говорила тихо й трималася соромливо. Безіл зрадів, коли Елвуд обрав більш яскраву й залишив їх трьох позаду.

Перші вечірні ліхтарі розприскали навколо бліде світло, юрба трохи поріділа, а над пустельними алеями все ще пливли густі запахи попкорну й арахісу, патоки, пилу й смажених віденських ковбасок, водночас із аж ніяк не неприємними обертонами запахів тварин і сіна. Колесо огляду, все розмальоване вечірніми вогнями, неквапливо оберталося в сутінках; кілька порожніх вагончиків американських гірок десь гриміли нагорі. Денна спека спала, а в повітрі запанував бадьорий вітерець північної осені.

Вони гуляли. Безіл хотів поговорити з дівчиною, та не вдавалося придумати нічого путнього. Крім того, він ніяк не міг перейняти ту багатозначну і впевнену манеру розмовляти, якою досконало володів Елвуд Лімінг, – той говорив так, немов абсолютно випадково виявив спорідненість і смаків, і сердець. Щоб хоч якось порушити цілковиту тишу – бо вклад Ріплі в розмову обмежувався лише випадковими вибухами дурнуватого сміху, – Безіл прикинувся страшенно зацікавленим тим, що відбувалося навколо й спалахнув серією коментарів.