Френсіс Фіцджеральд - До зірок

Він зняв мокрий одяг, переодягнувся в піжаму та халат, спустився в кухню, де побачив свіжоспечений шоколадний пиріг. Безіл з’їв величезний шматок та випив майже цілу пляшку молока. Піднесений настрій дещо спав, і Безіл зателефонував Ріплі Бакнеру.

– У мене є план, – заявив він.

– Який?

– Як провчити Г. Б. за допомогою С. К.

Ріплі відразу зрозумів, що друг має на увазі. Цього вечора Г’юберт поводився так нерозсудливо, що зачарував не лише міс Біссел, а й інших дівчат.

– Доведеться втягнути Білла Кампфа, – сказав Безіл.

– Гаразд.

– Побачимось завтра на сховку… На добраніч!

Чотири дні потому, коли містер та місіс Джордж П. Блер закінчували вечірню трапезу, Г’юберта покликали до телефону. Місіс Блер скористалася відсутністю сина, аби поговорити з чоловіком про те, що її бентежило увесь день.

– Джордже, ці хлопчаки, – або вже не знаю, як їх назвати, – вчора ввечері вони знову приходили.

Він спохмурнів:

– Ти їх бачила?

– Гільда їх бачила. Їй майже було вдалося впіймати одного з них. Я розповіла їй про записку, яку вони підкинули у вівторок, ту, у якій було написано: «Перше попередження – С. К.», тому вона була насторожі. Цього разу вони подзвонили у двері чорного ходу, й Гільда відразу відчинила – вона саме мила посуд. Коли б не мокрі руки, вона б точно одного зловила, проте лише схопила за руку, коли той простягнув записку; але руки в неї були в милі і він вислизнув.

– А який він мав вигляд?

– Вона повідомила, що це міг бути карлик, однак на її думку, то був загримований хлопчисько. Драпанув, як дітвак, і їй здалося, що на ньому були короткі штани. Нова записка схожа на першу: «Друге попередження – С. К.».

– Вона у тебе? Після вечері я гляну.

Г’юберт, закінчивши телефонну розмову, повернувся до столу.

– Телефонувала Імоджен Біссел, – повідомив він. – Запрошує мене в гості. Сьогодні в неї збирається компанія.

– Г’юберте, – запитав батько, – ти знаєш когось із хлопців з ініціалами С. К.?

– Ні, сер.

– Ти добре поміркував?

– Авжеж. Мав знайомого на ім’я Сем Кроу, але я його вже рік не бачив.

– І що він був за хлопчик?

– Забіяка. Ми з ним у сорок четвертій школі навчалися.

– Він щось замишляв проти тебе?

– Навряд чи.

– Як думаєш, хто міг би займатися таким паскудством? Пригадай, можливо, хтось таки замислив щось проти тебе?

– Не знаю, тату. Гадаю, ні.

– Не подобається мені це, – задумливо протягнув містер Блер. – Припустімо, що це лише дитячі пустощі, але хтозна…

Батько замовк. Пізніше він ретельно вивчив записку. Літери були червоними, в кутку містилися намальовані череп та схрещені кістки, але, оскільки текст був надрукований на машинці, за почерком нічого визначити було неможливо.

Г’юберт тим часом поцілував маму і, хвацько начепивши кепі набакир, вийшов через кухню на ґанок, щоб, як завжди, зрізати шлях. Яскраво сяяв місяць; він на мить затримався на ґанку, щоб зав’язати шнурівку.

Якби він тільки знав, що цей телефонний дзвінок був пасткою, що телефонували зовсім не з будинку Імоджен Біссел, що говорила зовсім не дівчинка і що прямо за хвірткою в алеї тинялися розпливчасті химерні тіні, не став би він настільки граціозно і спритно зіскакувати зі сходинок, тримаючи руки в кишенях і насвистуючи відому пісеньку «Грізлі» посеред цієї, як йому здавалося, лагідної ночі.

В алеї його свист викликав найрізноманітніші почуття. Безіл вдало продемонстрував свій сміливий фальцет, зателефонувавши трохи раніше, ніж було потрібно, і «Колекціонери сенсацій» поквапилися, не встигнувши підготуватися як слід. Вони розподілилися. Безіл зайняв позицію за брамою Блерів; у гримі він був схожий на плантатора консервативних поглядів із Півдня. Білл Кампф, з довгими вусами, що кріпилися ниткою до його ніздрів, рухався до нього, ховаючись в тіні паркану. Ріплі Бакнер з густою, як у рабина, бородою, все ще перебував за сотню футів від обумовленого місця, адже намагався згорнути довгу мотузку. Ця мотузка була істотною деталлю їхнього плану; після тривалих міркувань вони все ж придумали, що можна зробити з Г’юбертом Блером. Вони вирішили його зв’язати, заткнути йому рот кляпом, а потім запхати його в сміттєвий бак, що стояв біля його ж будинку.

Спочатку така ідея їх вжахнула – він забрудниться, одяг його зіпсується, та, ще чого, задихнеться. Сміттєвий бак – символ всього найогиднішого – переміг лише тому, що порівняно з цим покаранням інші видавалися банальними. Вони відразу забули про негативні наслідки: костюм можна відіпрати, а якщо кришку бака залишити відкритою, то він не задихнеться. Щоб у цьому запевнитися, бешкетники проінспектували сміттєвий контейнер біля будинку Ріплі – зазирнули в нього та з цікавістю уявили Г’юберта серед недоїдків та яєчної шкаралупи. Затим двоє з них одразу рішуче викинули цю частину плану з голови та зосередилися на тому, як виманити жертву в алею та скрутити.